Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

Отакої, друже мій. Звеселив ти мене, — гетьман протер очі, намагаючися прибрати випадкову сльозу.

Пристаріле, похмуре обличчя гетьмана спохмурніло ще дужче, ніж до цієї розмови. Ні, немає шансу зберегти свою владу, якщо тільки не зважитися на вкрай ризиковані заходи.

— То, може, Симоне Васильовичу, мені знову тебе заареш­тувати? — запитав він і злобно примружився.

— Якщо вистачить совісті, — відповів Петлюра.

— Совість? Що таке совість у наш час? Немічний дід, що лежить на лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сім’ї? Совість твоя… Нема її в цьому світі! — трохи підвищив голос Скоропадський.

— Є, — чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.

— Ідеалісти чортові, — прошипів гетьман.

Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, — ні країною, ні своїм тілом.

— Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лук’янівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, — грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.

— Ти… як ти… смієш… після всього, що ти накоїв… — Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.

Зустрівся з геть порожніми очима!

Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, — він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлу — країну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сім’ю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.

Розділ 5

Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали п’ять членів Директорії, канцелярія, ставка — десять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-­салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстання — підпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.

— Днями візьмемо Київ, товариші, — хрипуватий голос Винниченка розірвав тишу.

— Твоїми б вустами та мед пити, — відповів Симон Васильович.

Він повернувся до столу, на якому були розкладені документи й карта місцевості. Склянка з вистиглим чаєм стояла на краю. Коричнева рідина виднілася крізь прозорі скляні стінки — на ній застигла тонка плівка. Тут-таки лежав маузер, а в кутку стояла гвинтівка. Коновалець схилився над картою, злегка постукував пальцями по столу, і цей глухуватий стукіт був схожий на звуки далеких артилерійських пострілів.

Петлюра відсунув стілець, сів, закурив і аж тоді звернув увагу на Коновальця.

— Сил у нас замало, — сказав Симон Васильович.

— Це так, — протягнув Коновалець.

— Що там Болбочан?[16] Є від нього звістки? — Петлюра тримав сигарету, від якої тяглася вгору тонка нитка диму.

— Скоро Харків буде наш. Запорізький корпус готовий узяти владу в усій Лівобережній Україні, — відзвітував Коновалець.

— Добрі новини, — погодився Петлюра.

— Погано те, що вже зараз прийшло багато селян, а офіцерів немає. Та й отаманам я не довіряю, — висловив сумнів Коновалець.

Тут до розмови приєднався Винниченко. Він устав, піді­йшов до столу.

— Слід негайно почати створювати народні ради, — сказав він.

— Це питання поки що не на часі, — відгукнувся Петлюра.

— Тобто? Влада повинна належати трудящим, — голос Винниченка став дзвінкіший.

— Володимире Кириловичу, влада — це не дівка, щоб комусь належати, — відрізав Петлюра.

— Хто? Дівка? Дозвольте дізнатися, а чи не ви збираєтеся розпоряджатися нею, як заманеться? — обурився Винниченко.

— Я прихильник демократичного устрою, а не соціалістичного, — відповів Петлюра.

— Чи не маєте наміру звинуватити мене в симпатіях до більшовиків? — грізно промовив Винниченко.

— Звинуватити? Та ти сам себе звинуватив. Чи, може, забув, хто наприкінці минулого року закликав розпустити армію і створити міліцію? У висліді — поразка від більшовиків, тому що захистити схід і Київ уже не було кому, — не вгавав Симон Васильович.

— Припини розводити демагогію. Це була колективна помилка, — намагався відбитися Винниченко.

— Демагогія? А хіба ти не вірив у цю демагогію? Якщо так, то це і є твої переконання? — сердився Петлюра.

— Хіба це має значення? — бурчав Винниченко.

— Тоді що має? — не відступався Петлюра.

Тут втрутився Коновалець. Він відірвався від карти, зирк­нув на членів Директорії.

— Може, не зараз? — суворо сказав він.

Винниченко так і залишився