Марина Блохіна - Користь незавершених справ

скоріш цю справу… Кхе-кхе… — я закашлялася. У горлі було сухо, як у пустелі, здавалося, що навіть шкіра покривалася ледве помітними оку зморшками і тріщинками. Повітря ставало все сухішим і гарячішим…

Це з кожною секундою ставало все нестерпніше. Все тіло свербіло та пекло, а потім раптом кидало у холод, і мені здавалося, що от-от втрачу свідомість.

— Вельми дякую за відповідь тобі, Анастасіє. А тепер — забирайся геть!

І жодного пієтету до померлих. Хоча, може, воно і на краще — ще декілька хвилин розшаркувань з духом бабусі я б, мабуть, не витримала.

Несподівано я відчула щось подібне до того, ніби з мене вийняли весь скелет — я була просто гіркою желе, що й пальцем поворухнути не може, і повільно осіла на дах, що знову був холодним, як лід. Почула якусь тиху Кірову лайку, яку він пробурмотів собі під ніс, коли кинувся до мене, але підхопити все ж таки не встиг.

І тут пішов дощ.

Глава 5
Користь справжнього кохання

Перші тяжкі великі краплини торкнулися даху у ту саму мить, коли до мене підлетів наляканий хлопець.

— Яро, з тобою все у порядку? — відразу ж запитав він, і я знову здивувалася, скільки різних інтонацій є у його голосі: від тепла і турботи до переляку.

— Тихо, — прошепотіла я, закриваючи йому рот долонею. Потім зібрала усі сили на те, щоб перевернутися з боку на спину, і так і лежала — обличчям до дощу, до грози, що скидувала блискавки і лякала громами, до неба, до усього світу.

Зовсім скоро дощ переріс у справжнісіньку зливу, але я не зважала на це, продовжуючи лежати, намагаючись розгледіти зорі за пеленою води, запахом озону, що окутав, наче кокон, за містом, що не хотіло випускати мене зі своїх меж… Кір лежав поруч. Настільки близько, що я боком відчувала тепло його тіла, а його рука давно заволоділа моєю долонею.

Але у якийсь момент жар його тіла став аж надто сильним, а дощ — дуже вже холодним, і я відчула, що лежу на даху, у одній тільки сукні, яка вже набрякла від води. Холод пробирав до кісток, я почала тремтіти. Але при цьому в мене не було сил, щоб поворухнутися, і я продовжувала лежати, вчепившись нігтями у руку Кіра.

— Ти замерзла, — з зітханням констатував хлопець. Я промовчала. З часу обряду я перебувала у якійсь дивній прострації, видавати звуки і рухатися було для мене чимось надзвичайно складним і майже нездійсненним. — Ходімо-но назад, у квартиру… — сказав Кір, і одночасно зі словами підхопив мене на руки.

Всього хвилина, і я вже лежу у своєму ліжку, поверх покривала, Кір дістає з шафи мою піжаму — ту саму, з зеленими відьмами, залишає її на постелі і йде на кухню. Я ж тим часом швидко перевдягаюсь і кутаюсь у ковдру. Вона досить тепла, але я все одно мерзну і звертаюсь у клубочок, в надії зігрітися.

Кір повернувся з кухні, і в руках у нього горнятко з зіллям, що пахне луговими травами, шипшиною, і зовсім трішки — озоном. Законсервований літній дощ. Він з паром заходить всередину мене через ніздрі, і я подумки повертаюсь у той день: серпень, галявина, рясно вкрита квітами — збирай донесхочу, і злива, що так, як і зараз, зцілює собою усе, до чого лиш може доторкнутися.

На третьому ковтку я, здається, заснула. Мірний шум дощу за вікном заколисував, і хлопець ледве встиг забрати чашку з ліками з моїх ослабівших пальців, коли я задрімала. Сни снилися такі ж дивні, як і увесь сьогоднішній день — нібито я знову танцюю серед вогню, обличчя тріскається, розсипається на частини…

Декілька разів я з криком прокидалася, і неодмінно знаходила поруч Кіра, який то читав, то спав, як і в себе вдома — прихилившись головою до спинки дивану, то просто дивився на мене, і від того погляду на душі ставало так тепло, ніби сонечко визирало із-за хмар.

Наступний ранок почався… дивно. Дивним він, напевне, був через те, що то був і не ранок взагалі — третя година дня, і у відкриті розшторені вікна, попри вчорашній дощ, пробивалося сонячне світло. Я була у кімнаті одна, тож вислизнула з-під ковдри і накинула халат — у квартирі було прохолодно, а потім пішла на кухню. Звичний вранішній маршрут: вітальня — кухня — ванна кімната.

Все було настільки буденним, що на якусь мить я навіть злякалася, що всі події останніх двох днів мені тільки примарилися. Але горло все ще дерли кішки, та й усі інші звичні ознаки застуди, яку я вчора все ж підхопила, були на місці, тож я заспокоїлась. І з душу почувся якийсь шерех, а через хвилину переді мною з’явився і сам Кір, з мокрим волоссям та у іншому одязі.

— Вже прокинулася? — запитав він, мимоходом цілуючи мене у щоку. Щось було не так. Щось точно було не так, і ще вчора Кір не робив би такого, але сьогодні… А нехай, я не проти, хай це безумство продовжується.

— Так. Прокинулася… — з затримкою відповіла я, потираючи щоку і стараючись втримати щасливу усмішку.

— А я тобі каву зварив. Правда, ще години зо дві тому, так що доведеться готувати нову, — похитав головою хлопець.

— Необов’язково. Буде достатньо, якщо ти просто підігрієш її чарами, — попрохала я і теж пішла митися.

Ось так, загалом, і пройшов весь день — ми пили каву, читали книги, я ковтала зілля, на жаль, вже не такі смачні, як вчорашнє. З Кіром було легко, не потрібно було щохвилини придумувати тему для розмови чи навпаки, чітко слідкувати за кожним словом, що збираєшся сказати.

І тільки о десятій годині вечора, коли очі знову почали злипатися, не зважаючи на те, що прокинулася я не так вже і давно, несподівано згадалося важливе:

— Кір, а що там з ритуалом? Як ми дістанемо каблучку? Я