Тетяна Тиховська - Чому дзвенять цикади

чиєїсь світлої голові пересунулися охороняти вхід в Каштановій сквер. І на тому спасибі.

Вдень тут охоче відпочивали пенсіонери — грали чи то в доміно, чи у шахи. А надвечір підтягувалася молодь. Парубки вмощувалися проти входу і жартували: як поміж левів першою з компанії пройде цнотлива дівчина, леви прокинуться і втечуть. Звісно ж, скільки дівчат не проходило — леви продовжували спати. А хлопці просто таки заходились реготом. Що то молодість!

На однієї з лавок скверу сиділа трійця підлітків і щось гарячково обговорювали. Це були Сашко, Оленка і Мишко.

Десь за годину до цього Сашко стояв перед сходами до бібліотеки і пильно дивився на двері, аби не проґавити Оленку. Трохи позаду Сашка переминався з ноги на ногу Мишко.

Після Сашкового зізнання щодо знайомства з Оленкою мати жодного разу йому не дорікнула. Навпаки: була приязна і поблажлива. Навіть частіше ніж завжди звільняла його від чергування з Мишком — аби він мав більше часу готуватися. І не заперечувала, коли Сашко (не без докорів сумління) бігав в бібліотеку «замінити підручники». Звісно ж, він стрічався з Оленкою. І вони хай недовго, але встигали побродити набережною або посидіти на березі і поспостерігати за пароплавами, що пропливали повз них.

Чи здогадувалася мати, що син не втримається від швидкоплинних побачень з небажаною знайомою? Звісно ж, здогадувалася! Але чинила так, аби Сашко не знервувався і старанно готувався до іспитів.

А от тільки-но вони знайшли своє прізвище в списках медалістів, яких було зараховано за результатом першого іспиту, поведінка матері докорінно змінилася. І тепер Сашко нікуди не міг піти без супроводу молодшого братика.

Тільки Оленка вигулькнула з дверей, Сашко метнувся їй назустріч.

— Привіт, Оленко! Я поступив до інституту!

— Поздоровляю! Як же я рада за тебе! То сьогодні ти не бігтимеш додому? Прогуляємось до річки?

Сашко відразу знітився.

— Так, але… З нами піде Мишко — то мій молодший брат. Я маю за ним доглядати.

Оленка неабияк здивувалася.

— А скільки йому років?

— Вісім… Вісім років! — голос Сашка мимоволі став дещо агресивним.

Оленка продовжила примирливо:

— Та я ж аніскілечки не проти. Тільки у нас в селі такі діти молодших доглядають, худобу пасуть.

Потім звернулась до Мишка:

— То що? Давай-но знайомитись? Я — Оленка.

Мишко, що із задоволенням прислухався до сутички, що могла виникнути через його присутність, поважно відповів, мало не лускаючи від свідомості власної значущості:

— А я Мишко. Молодший брат Сашка.

— То ти як, ніколи-ніколи сам не гуляєш?

Мишко відповів хитрувато:

— Ніколи. Або з мамою, або з Сашком.

Тут уже втрутився Сашко:

— Ото хитрун! Як йому цікаво з дітлахами, то він залюбки мене відпускає — тільки аби мама не дізналася. А от коли нудьгує — то на крок не відійде!

Всі троє потроху йшли вулицею. Ноги мимоволі привели до Каштанового скверу. Як трохи спуститися вниз — тут тобі й набережна, де останніми днями бодай на трошки стрічалися закохані.

Оленка перезирнулася з Сашком. Вона звернулася до Мишка:

— А от ти не спасуєш на деякий час залишитись в сквері? Глянь, тут і дітлахів багато! А ми з Сашком пройдемося до річки і поговоримо про нудні для тебе речі — про іспити, про інститут…

Мишко вперто заперечив:

— А як я злякаюся?

Оленка почала вмовляти:

— Та чого б… — І раптом замовкла. Їй майнула щаслива думка.

— А якщо я тобі залишу охоронця?

— Це ще кого? — спитав Мишко. Звісно, підозріло.

Оленка порилася в своїй сумочці й дістала бурштин з застиглою цикадою. Простягнула його Мишкові на своїй вузенькій долоні.

— Ось, дивись! За повір’ям, застигла цикада стереже від ворогів!

Мишко спочатку було зацікавився, але після слів Оленки відповів зневажливо:

— Таке вигадала! Це казки для маленьких дітей.

– І зовсім не вигадала! От коли ми в шкільному дворі палили, то мене директорка ані разу не застукала на гарячому. А от інших дівчат — бувало.

Оце вже для Мишка була новина так новина! Він навіть забув, що треба дотримуватися ролі вередливого розпещеного інфанта і вигукнув із захопленням:

— Так ти палиш?! — Відчувалося, що знайома брата стала для Мишка щось на кшталт небосяжної.

А Оленка зніяковіла. Це ж треба так прохопитися! Відповіла поквапно:

— Палила. Кинула вже.

— Круто! А мамка не сварить?

— Та ні, тільки зітхає.

— А мене мати за цигарки вбила б.

— Ну й дурню ти верзеш, Мишко! Яка ж мати хоче смерті своїй дитині? Ну, то ми пішли, пройдемося трохи, побалакаємо, а ти зачекаєш! Згода?

Мишко уважно роздивився проти сонця своє придбання. А потім тоном досвідченого лихваря спитав:

— А ти мені його назавжди подаруєш?

— Звісно, назавжди. Не загуби тільки. Він в нашій родині бозна скільки людей від смерті врятував.

Мишко запхав бурштин в кишеню коротеньких шортів, де вже перебували: шматок мотузки, грудка смоли, крейда, німецька монета вартістю в один пфеніг і засохлий жук-носоріг.

Нарешті сказав поблажливо:

— Згода. Ідіть вже, цілуйтесь. Чи я маленький? Не розумію, що у вас за розмови? — І радісно побіг до інших дітлахів вихвалятися своїми скарбами.

Сашко з Оленкою дійшли до набережної і сіли на вкритий травою берег. Весь шлях до річки вони подолали мовчки. Вони не сказати що посварилися. Але на їхні безхмарні стосунки вперше впала тінь.

Не так уявляв собі Сашко цей перший вільний день. Нарешті він зважився на пояснення:

— Ти зрозумій мою маму. Свого часу вона ледь не втратила дитину — мене…