Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

пащеками, як у лева. І дасть цій звірюці антихрист свою силу і престол свій і власть велику. І відкриє та звірюка свої пащі проти Бога і буде поносити його останніми словами…

— А хіба не правда? Що з нашими церквами зробили? — устряв дядько Ничипір.

— Не перебивайте, — сказав апостол Лука.

— Ну, повластвує перша звірина, повластвує і спустить нарешті дух, а на її місце антихрист випустить другу звірюку з двома рогами, а говоритиме вона хитро, як змія. І виконуватиме ця друга звірюка всю владу першої, хоч та вже й мертва. І дано буде їй таке право, значить, щоб усі люди, хто не поклониться образові першої звірини, убиті були. І зробить вона, що всім — малим і великим, багатим і вбогим буде дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити нічого, ані продати, якщо він не має знамена ймення тієї покійної вже звірюки.

Василько уявив собі обох цих звірюк, і йому так і сипонуло морозом поза коміром.

— Що, небоже, страшне дід Остап розказав? — посміхнувся дядько Тарас.

— Та страшне й таке мудре, що без нової цигарки й не добереш, що тут і до чого… — озвався дядько Ничипір, якось чудно задумавшись. І від тієї задуми він аж очима сколющів і ще дужче почорнів.

— А тут і розбиратися нічого, — сказав апостол Марко й підморгнув Василькові, —Правда, малий? Ваше Письмо Боже, дядьку Остапе, ліпить прямо в око.

— А для мене щось дуже заплутано, — вузлувато здвигнув плечима дядько Федір. — Не втямлю, що воно за такий антихрист і оті його звірюки? Знаю, що в нас у Прохорівці активісти під коліхтівізацію та в голодовку були в сто разів звіріші за ваших, дядьку Остапе, і антихристів, і звірюк. Тільки й того, що безрогі та з однією головою, а бандити так такі, що й світ ще не видів подібних ні до Гітлера, ні після. Що вони витворяли з людьми своїми ж, із свого рідного села, так це ніякому здоровому глузду непостижимо. Сотні ж людей зі світу звели, песиголовці. Ну, Гітлер чужий, то трохи ясно, хоч теж з натяжкою. А ці ж — свої собаки, од нашого ж кореня. Значить, справді їм улив у душі їхні отрути якийсь антихрист.

— Та вже ж і не який. Знаємо, не дурні, —знову підморгнув Василькові апостол Марко, потираючи простягнену від призьби побиту ногу. — Тут і малому все ясно. Боже Письмо слів на вітер не кида. У ньому кожне словечко справджується.

— На те воно й Боже, — сказав дядько Тарас.

—І справджуватиметься ще й не таке, якщо не покаємося, — промовив дід Остап. — Ви кажете — свої. Як заганяли нас у колгосп, то я все дочиста здав туди, мов у прірву кинув, і коня, і борону, і плуг, і воза, і сам із своїми мозолями пішов же, всунув шию в їхнє ярмо і бабу ж свою здав їм. А пасіку, п’ять вуликів, зоставив. От ті вулики, бачу, й муляють очі нашим ахтивістам. А не вхоплять ніяк, бо бджоли не підходять під статтю того антихристового пророка, того звірюки, що загнав нас у колективи. Нема їх у грахві, значить, щоб усуспільнювати. І що ж придумує голова колгоспу Яшко Полуношний. Ай пройдисвіт же!.. Разом парубкували, дружи-или, а тепер, значить, воно в начальстві, а я в землі по лікті, й уже ти йому не брат, не сват і не товариш, а такий же ворог, як і весь простий народ. От цей Яшко Полуношний і викликає мене в контору та й каже: «Слухай, Остапе, Сталінове око бачить, що твої бджоли літають на колгоспній землі, а мед носять тобі у вулики. Не порядок». І забрали мою пасіку. Дядьки аж вигукнули:

— Забрали?!

— Отак і каже — Сталінове око бачить?

— Сталінове око бачить. Ага. Щоб воно було тобі вилізло, хай Бог прощає, - сказав дід Остап. — Собі ж ті вулики й поставив у садку, барбосяка. А кебети ж нема до бджіл. За зиму виморозив. І одне не загуло навесні…

—І вспокоїлось вождеве око? — заморгав од злості вирячкуватими очима довгобразий апостол Лука.

— Воно й зараз, я вам скажу, — озвався з глибокої задуми апостол Матвій, поскубуючи чорного вуса з підвусниками. — у кого є оте знамено з образом, як ви мовите, дядьку Остапе, хто приїхав з війни з красною книжечкою, той ні за холодну воду. Замість, того, щоб удовам помогти, зразу в начальство, до печаток та до комор і давай тими вдовами поганяти не легше хвашиста. І живуть, гниди, як вареники в маслі. І голова нашого колгоспу з книжечкою, і голова сільради з красненькою, і бухгалтер з образом, і замісник, він же й партейний секретар, а такий же — як стане висказуватися на зборах, їй-бо не добереш, де Рим, де Крим, а де Химині кози. І навіть Омелько Грім у бригадири вибився, бо теж із тією книжечкою за пазухою прийшов з війни. Я ж його знаю, у школу ходили разом, дурний, хоч налигуй, три зими посидів у першій групі й ні бе, ні ме. Вигнали. Був у нас у війну старий на должності бригадира. Не такий, щоб і старий, шістдесят стукнуло, ще дідок цупкенький і при розумі. Непогано в нього виходило, з людьми ладив. Ні ж таки, ставлять цього Омелька, бо книжечка ж пожолобиться за пазухою, як він за вила візьметься. От Омелько й просить старого: «Ви мені, дядьку Мироне, хоч підказуйте попервах, що до чого, коли його сіяти, коли волочити». Отаке начальство позаводилося кругом, куди не поткнися. Зате в самогонці розбирається, як академік у високих науках. Уже із самісінького ранку ходять, мов соловейки.

— Та воно тепер хто не вихопиться нагору, то або г…но, або тріска.

—І в нас, чоловіче, таке саме. Усе начальство перепартієне і все в дим п’яне. От зайдіть зараз у Прохорівку, чи хоч одного з них тверезого здибаєте?

— Проп’ють ці хлопці к лихій годині все