Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

був високий, у білих полотняних штанях і сорочці, в сірому бавовняному піджачку й у солом’яному брилі. Його невеличке рум’яне обличчя просвічувало крізь рідку полотняну борідку і було таке добре, що дивлячись на нього, Василько мимохіть посміхався. З дідом Остапом приходив вайлуватий і чорнявий, аж синій дядько Ничипір з базаром у двох кошиках, таких, як і в діда, тільки вже з потемнілою, деінде проламаною лозою. Ішли в гурті ліплявські Марко, Лука й Матвій — три апостоли-євангелісти, як їх називав дід Йосип. Це були дебелі жилаві дядьки із задубілими на колгоспних вітрах обличчями. Усі вони, як і дядько Ничипір, воювали ще рік тому й носили зараз вицвілі до полотняної сірини солдатські гімнастерки. Марко накульгував на праву ногу, в Луки одна рука була в шкіряній рукавиці й майже недвижима, а Матвій так би наче й зовсім справний, та тільки попрострелювані в нього плече й литки, і в одній ще й досі стирчать кулі. Матвій ніс у кошиках горнятка й глечики, а Марко та Лука йшли з дійвом і олією. Вони і дядько Ничипір відсипали бабі Явдосі для малечі сиру, сметани й наливали олійки з бідона запашної, полтавської. Був з ними ще й дядько Федір, вузлуватий такий дядечко, теж апостольської вдачі чоловік, бо й він «для пуцьверинків» давав грудочку сиру і грудочку масла «губи помастити».

Приходив на балачку розізнати, чим воно дихає лівий берег» і дядько Тарас Петрівний. Ділилися самосадом, закручували товстеленні цигарки, покахикували, всідалися на призьбі, хто на стільчику, хто на дривітні. Василько наспіх дохоплював із читанки вірша й вибігав до ночувальників, терся коло діда Йосипа або дядька Тараса.

— Васильку! — гукала мати. — А ти чого там уже вуха настопирчив? Чи й не який мужик? Може, ще й закуриш?

— Хай сидить хлопчик, — поблажливо казав апостол Марко. — Ми ж нічого дурного, молодице, не балакаємо, не сумлівайтеся.

І Василько з удячністю дивився на рудовусого свого заступника, а той примружував до нього усмішливе око: не рябій, мовляв.

— Скучає без батька… — говорила мати вибачливо. — От і липне до дядьків.

— Не чути хазяїна? — спитав апостол Лука.

— Ой, не чути, чоловіче добрий, та ні письомця, та ні словечка… — сказала мати. Василько глянув на неї й злякався, що вона зараз заплаче або він і сам не вдержиться.

— Нічого, жди, молодице, — сказав дід Остап. — У нас одна отак ждала-ждала й діждалася. Випустили.

Дядько Ничипір здивовано зиркнув на діда Остапа, а дід, мов і не помічаючи того, прибріхував далі:

— Ага, прийшов бідолаха, худий, стрижений-перестрижений, змучений, наче з плєну німецького. А нічого, живий…

Та хай би який не прийшов, аби душу приніс у тілі, щоб тільки дивитися на нього, тільки голос його чути, очі живі бачити, я б і землі під собою не чула… Я б його сердешного оживила… — сказала мати й зашарілася, сині очі розхмарилися, з’ясніли, і Василько її аж не впізнав, така вона була зараз красива. Задивились і дядьки на неї.

— Нда-а, як той казав, — пробурмотів дядько Федір. — Така воно, значить, історія в нас повелася. Туди, як той казав, дорога й геть-то широка, хоч гарбою, хоч студебекером заїжджай, а звідти… Якщо й виприснеш, то калікою на віки вічні.

— Кара якась на нас чи що? — підпрявся низький голос апостола Луки. — Хоч і в нашому селі взяти. Похватали людей ще ж до війни і ніякої чутки про них. А чим вони перед ким завинили? Хіба тим, що дихати ще хотіли і більш нічого.

— Часи такі настали. Антихристові, —промовив дід Остап. — Бо сказано в Святому Письмі, що постане багато брехливих пророків і зведуть з розуму багатьох. І посіють страшне беззаконство в душі людські, і любов між ними охолоне.

— Та яка там любов, як батьків наших нещасних заходилися були цькувати їхніми ж дітьми, як собаками скаженими, — пихкав цигаркою апостол Матвій. — Наших тата, що товклися на тому хазяйстві день і ніч, куркулем об’явили. Поправили маму й тата на Соловки. А нам, двом їхнім синам кажуть — відрікайтесь од батька, то приймемо в колгосп, а опинчатиметеся, то й вас із сім’ями в два щота погрузимо у вагон і аж гавкнете в тайзі на снігу. І що ж. Відріклися. Через районну газетку. Тоді вся газета була щодня заліплена такими відреченнями. За нас і написали все кореспонденти з тієї газетки, а нам тільки дали хрестики проставити.

—І ви хочете після цього діждати добра в світі? — озвався дядько Тарас. — Та ми звіріємо з кожним роком, поїдом їмо один одного, оце балакаємо, а докажи хто туди, начальству. Та зачинять усіх, посадять під вічний замок.

— А що ми тут таке страшне балакаємо? — заперечив дядько Ничипір. — Може, не труднішає наше життя? Ми тут тільки правду кажемо.

— Еге, правду. Тепер, чоловіче, вимагають — кажи на чорне біле та ще й так, бадьоренько, щоб і не запідозрили, що сумліваєшся, — пояснив дядько Тарас.

— Кха-кха. Ну й тютюнець у вас, у Калашниках, — сказав апостол Марко й підморгнув Василькові. —Мо’ продасте пацюків потруїти в погребі?

— Дурний пацюк труївся б. Він тільки окріпне від такого продьористого зілля, — піддержав розмову апостол Лука.

А дід Йосип усе ще вправлявся по хазяйству й не підсідав до дядьків. Та й не курив він, то й не спішив до гурту, хоч і здалеку все ж прислухався до їхніх балачок та тільки головою хитав.

Дядьки ж помовкли, дотягували цигарки та заходжувалися по новій закрутити.

— Кха-кха! Ну, й дере. Дасте розсади, заведу й собі такого, — озвався знову апостол Марко, пускаючи дим у руді вуса. І помовчавши: — Так ви кажете, антихристові часи прийшли?

— Атож. Написано, прийде на землю після тих брехливих пророків антихрист і випустить уже своїх пророків, — повчально, аж трохи сердито почав дід Остап. — Спершу, значить, напустить на людей семиголову звірюку, схожу на тигра, з ногами, як у ведмедя, з