Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Голова ти садова! Треба ж було нижче бити. У воді вона витягується наче. Вода оману дає. А то ще може вбік показувати. За течією. Так що дивись і розраховуй.

— Чого ж ви не сказали раніше?

— Я думав, ти сам знаєш. Такий самості-ійний.

— Гаразд. Торкайте далі.

Погойдувалася світла доріжка води, спалахували в ній білі квіти. Хотілося присісти, перехилитися через борт і зірвати. Догоряла в ліхтарі чергова лучина, і Василько підпалив нову.

— Остання, — сказав дідові.

— Воно, козаче, коли б і риба наша сю ніч не остання.

І тут заспівали на Голосіївці й Зароссі перші півні. їхні пунктирні голоси із соковитими виводами-завитками на закінченні широко розлягалися по воді. Потягло свіжим вітерцем. Василько пересмикнув плечима, тугіше загорнувся в пальтечко.

Погойдувалась доріжка. Порожня.

— Не остання, — упевнено відмовив Василько, стискаючи остивно. Щука показалась несподівано — лежала велика, блискуча, наче та сама, що він промахнувся.

— А замріть!..

— Цілься ж нижче.

— Та знаю. Не балакайте під руку.

Приділився в саму середину тулуба й метнув ості. Повторилося те ж саме: щука звинулася блискавкою й пішла на дно. Василько вжалено засичав.

— Велика була? — спитав дід.

— Та з півметра…

То все вода з тобою грається. Знову в голову цілив?

— Ой, хоч не досаждайте! У саму середину кидав.

— А ти ще трохи нижче бери. Як ти кидаєш, покажи.

Василько кинув ості.

— Так я й знав. Ти ж не даєш остям долетіти й уже смикаєш рукою, от вони й ідуть у тебе плазом но воді. А ти винось праву руку вперед, скільки можеш, слідом за остивном, щоб і петля на руці натягласъ, як струна. Ну, попробуй ще.

—Що там пробувати, тут і малому ясно. Буде риба, тоді й попробую.

— Пробуватимеш на рибі, не попробуєш риби.

— Чи й не як мудро, — сказав Василько, але пересилив себе й метнув у водну пустечу остя. Воно прошелестіло в долонях, і нетля сердито смикнула його за праву руку, аж він ледве не хвіркнув за борт.

— Оце воно! — похвалив дід. — Пильнуй же.

Він пильнував, аж сльози йому виступали. І коли за бортом виник між двома квіточками окунь, Василько від хвилювання мало не проґавив скомандувати дідові —«Стійте!» Метнув ості з усієї сили, виносячи праву руку слідом за летючим остивном.

— Є!.. — швидко витяг ості, зняв окуня і напівбайдужим жестом кинув його на дно, до їхнього влову.

— Ну що ж, молодець, — похвалив дід. — А я вже думав, що в тебе руки криві.

— Були б вони правіші, двох щук он’го яких не випустив би. Закоптили б оце, їли б і не поглядали все літо.

— Так уже й усе літо.

— Так великі ж були. Ви б тільки бачили! Як кабани.

— Гаси, Васильку, ліхтар та правитимемось додому, бо вже й ночі на одне ку-ку-рі-ку зосталось, а тобі ж рано в школу.

Як зійшов Василько на берег, то земля загойдалась йому під ногами. Утома така налягла, що впав би отут під човном та й спав би, поки й усі півні на Голосіївці не похрипли.

Тепер на уроках Василько клював носом, і вчитель гнівився на нього й на інших хлопців, аж поки Микола Татарець не розсмішив усіх перелицьованою приповідкою:

— На те, Миколо Костьовичу, щука в річці, щоб кожен із нас удень дрімав.

На третю ніч дід сказав Іванові:

— Може, ти підміниш Василька?

— А для чого? — забігав очима Іван. — У нього ж наче не погано виходить?

— Я вам що, дідусю, набрид? — образився Василько.

— Ну, порох, — усміхнувся дід.

І вони й далі виїжджали на посвіт удвох, аж поки не відступилась дніпрова вода.

Як тільки спадала друга повідь, з’являлись у діда Йосипа ночувальники. Вони приходили в середу під вечір із лозовими кошиками, з новенькими, від яких ще вставав дух паленої глини, горнятками й глечиками, з дійвом, олією та іншим крамом. Були це люди здалеку, аж із-за Дніпра, з Полтавської сторони, із Лінляви, Прохорівки, Піщаної. А забивалися вони сюди ради завтрашнього базару в Межирічі, на Містечку, як називали саму торговицю. Отож, підходили зарання, щоб, переночувавши «по дорозі», назавтра вдосвіта рушити за три кілометри звідси до самого Межиріча й устигнути якраз на самий початок базару. Ішли вони з однією метою — збути свій крам і купити поросят, якими здавен славився межиріцький базар. Та більш ніде їх останніми часами у ближніх районах ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі й не можна було придбати. А колись, кажуть, гриміли ярмарки і в Ліплявій та Піщаній, і туди правились через Дніпро й правобережці, щоб дістати собі коней. Але ж то було колись, за нормального життя, коли дозволялося людям держати коней, «коли люди були ще хазяйнами в себе дома, хлопче».

Оці дідові ночувальники були найбажаніші гості для Василька. Тут він уже не зівав, тут уже він вився хмелем коло дядьків, дихаючи димом їхнього «продьористого» самосаду і слухаючи їхню повільну, розсудливу, безконечну балачку. Був серед них «філософ» дід Остап Сорока з Прохорівки із плетеними кошиками, що рипіли ще здалеку, як тільки дід завертав по дорозі на Голосіївку. Вони в нього розгойдувалися, перекинені на реміняці через плече на грудях і на спині, й пахли новою лозою, вабили око білим плетивом. Дід