Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Ну, цей вам направує. Не встигне обіпертись об дно річки, як човен млинка піде по воді, —скептично промовив Іван, позіхаючи вже під ковдрою. — Облизуватимемося завтра, згадуючи рибу.

— Я ж думаю, ти всієї не розпужав? — не піддавався Василько.

Дід посміхався в бороду, прислухаючись до хлоп’ячої дуелі:

—Ну, козаки. Ви ще не пощербили свої шаблі?

Надворі Василько сам узяв із піддашка ості й саморобний ліхтар з лучинником, сам закріпив його на носі човна, запалив лучину, і вона, пирскаючи іскрами, знехотя розгорілась. Коли дід став у човні, хлопець ухопив тичку, поплював у долоні, безшумно занурив її у воду, обіперся об дно. Попливли. Смуга світла вихоплювала попереду чорно-золотисті хвилі, і навколо, ні ліворуч, ні праворуч нічого не було видно.

— Ти не дивись на світло, бо воно сліпить. — скапав дід. — І не жени так. Тихенько поїхали, зовсім тихо… Та-ак…

Дід уже ціливсь остями в темряву.

— Стій… — прошепотів він.

Василько завмер. Прошелестіло в дідових долонях дерев’яне остивно, зблиснуло проти світла скляною відполірованістю.

— Є!.. — вигукнув дід і витяг ості з наштрикнутою щукою, зняв її й кинув на дно човна. — Не так, щоб велика, та на почин нічого. Торкай далі. Помалу-помалу…

Щука борсалась у темряві, мокро хляпала хвостом, бризкалась водою Василькові на руки.

— Не спіши… — дід пильно вдивлявся у воду. Василько злегка впирався в дно річки, човен скрадливо посувався вперед. Обіруч од них також поблимували вогники, і від ближчих чувся притишений гомін.

— Замри!..

Він прикипів до тички, здержуючи човна. Знову сковзнуло остивно в дідових руках, глухо вдарились ості в щось за бортом. І ось уже витягнено їх.

— Окунець, — звеселіло сказав дід і кинув рибину на дно до щуки.

— Торкай далі.

Знову підкрадалися до сплячих рибин так тихо, що Василькові раптом аж залоскотало засміятися на повен голос і з усієї сили вжарити тичкою по воді. Він уявив, як би розгнівався дід, і від того здригнувся й мимоволі різко послав човен уперед.

— Тихо-о, ти!.. — прошипів дід. — Не гойдай так.

— Та я стараюсь… — Василькові піт виступив на лобі.

Довгий час нічого не попадалось, і Василько згадав Іванові

колючки: «Цей направує, облизуватимемося завтра…» А оближемось, — думав він. — Двох отих і на юшку всім не хватить.

— Торкай, торкай. Заснув?.. — почув він дідів голос і жвавіше став орудувати тичкою. Риба не попадалась.

— Ви добре там дивитесь? — не втримався Василько. — Може, дайте, я попробую? Я не пропущу.

— Сиди вже, де тебе посадили. Чи й не видющий який, — образився дід і тут же скрикнув: —Замри!..

Дід довго цілився й метнув ості так різко, що вони обидва мало не сторчакнули через борт.

— Ах ти Го-осподи-Боже мій! — вигукнув дід.

Що такс?

— Що, що? Казав, не хитай. А він хитає все, хитає. Сказано, замри, так значить замри й не дихай.

— Промахнулися?..

— Го! Промахнувсь? Я зроду не промахнусь, якщо зо сторони не підсоблять, — сердився дід. — Торкай далі.

— А велика була? — спитав перегодом Василько.

— Та Боже ти мій!

—Кажу, давайте я попробую.

—Помовч краще, бо більше не візьму. Не везе мені з тобою.

Василькові стало прикро від сих слів.

— А то я не стараюсь?.. — голос його зрадливо затремтів.

— Один старавсь, коли хрестився, лоба довелося бинтувати.

І тут їм повезло. Підряд вихопили двох. Одна була велика, важко билась об дно.

— Це, мабуть, та, що промахнулись?

— Не балакай під руку, бо зурочиш… — загарчав дід крізь зуби.

— Ні балакай, ні дихай. Що ж мені, вмерти отут?

— Кажу, замри…

Об’їхали два човни, попхались далі від вогників, далі. «Уже, либонь, до самого Межиріча загналися», думав Василько. І тут їм стало везти раз за разом. Остивно в дідових долонях так і свистіло, так і свистіло, воно вже, мабуть, гаряче стало від такої роботи. Потім знову, як відрізало.

— Пошепствувало вже тут. Точно пошепствувало. Он і чад ще чути.

— То від нашого ліхтаря.

— Ні. Нахтою несе. Карасиною. Вертай тепер устріть води і бери трохи в ліву руч. Будемо потроху прибиватися додому. Можеш попробувати щастя, — простяг дід йому остивно, як повернули вже. — Та надівай на руку петлю, бо як викинеш за борт, заставлю вдягнутого стрибати слідом.

Василько вп’явсь обома руками в тепле від дідових долонь остивно й мовчки став пильнувати освітлену доріжку води. Час від часу у воді спалахували білі квіти. Це були ті, жовтенькі, що їх затопила повідь, але зараз, при світлі лучини вони здавалися білими, як ті вічні, що під склом у окладах образів дома на покуті.

— Ти не спиш там? — спитав дід.

— Не балакайте під руку.

—Ох ти! Не буду.

Він її побачив. Спочатку не повірив очам своїм. Лежала у воді золотиста вся і велика, з півметра.

— Замріть!.. — вигукнув.

Човен став. Василько приціливсь у верхню частину щуки й пустив у долонях остивно, і воно попливло, ковзнуло ледь торкаючись долонь. Ості ляснули вище риб’ячої голови. Риба пружинисто звинулась усім тілом і зникла в глибині.

— Ах ти ж Го-осподи!.. — вирвалось у Василька.

— Як же ти так?

— Ну, цілився ж їй ледь не в