Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

Бога, якого треба боятися, бо в пекло попадеш, слухаєте своїх темних бабусь і дідів, ідете вимолювати по церквах у Бога Царство Небесне.

— Не такі вже ми й вільні, як воно малюється і пишеться по книжках, — озвавсь Тиміш.

— Що таке, Тонкусь?! Та ти при своїм розумі? Ти що таке верзеш своїм дурним язиком? — учитель аж тупнув ногою, і з-під його чобота порхнула пилючка.

— Бо ви ж нас дурите, що нікого над нами нема, — ламким баском відповідав Тиміш. — А бригадир оно двічі на день гатить у рейку на роботу. Мов яконом у «Миколі Джері», жене мою матір у поле. Хіба се воля?

— А мою маму голова сільради в холодну запер на цілу ніч за те, що на позику довго не писалась, — сказала та дівчинка, що позавчора увечері її з матір’ю не пускав учитель у церкву.

— О, бачте, яка ото воля! — ожив ще дужче Тиміш.

— Та ти думаєш, що кажеш? Та яке ви маєте право ще щось там думати своїми курячими головами! А що ж ви хотіли, щоб лежати в холодочку, а груші хай самі падають у рот? Оце так ви розумієте волю? А хто комунізм будуватиме? Хто зводитиме розбите німецькими окупантами господарство? Хто годуватиме нашу радянську державу, якщо ваші матері, батьки не вийдуть у поле?

— Так за те ж, що вони роблять, треба щось і платити, може? Чи як? А колгосп одні палички ставить, — не здавався Тиміш.

— Еге, Тонкусь. Бачу, ти вже завчився в нас у школі. Дуже грамотний став для нашої початкової. Пора тобі, розумако, і до роботи, годі тім’ям тут стелю витирати. На Донбас оно мобілізація твого віку йде. Якраз оце й тобі ставати під той аршин. Там тобі заплатять уже. Шахтарі добре полупають. Жалів тебе, придержував у четвертому класі. Бачу, марна моя праця.

— Ви що? Хочете мене витурити зі школи? — спитав згаслим голосом Тиміш.

— Поки ти не розвалив її. Жди завтра повістку із сільради.

— Бач, як ви правди не любите! — різко сказав Тиміш і незалежно виступив з ряду, запхав книжки за пояс, пішов з лінійки. Учитель його не зупинив. Він навіть повернувся до Тимоша спиною, сказав роздратовано:

— А вам за те, що відвідуєте церкву, по-рабському б’єте поклони Богові, буде знижено оцінку з поведінки за останню чверть і за рік на два бали. Коли ж і ще подібне повториться, підете слідом за Тонкусем. Усе! Лінійку закінчено.

Усі миттю зірвалися з місця. А Василько все стояв. Тільки що ж отут був Тиміш, підбадьорював його, смішно кривив своє лице, і вже його нема. Як же так?.. Василько, як і всі в селі, найбільше боявся того Донбасу. Скількох вже хлопців через сільраду перехапали живосилом, плачі стояли по хатах не менші, як у Німеччину вивозили. А тепер ось і Тимоша… Чути було, як напористо гудуть бджоли в сумних абрикосах… Чи, може, оси?..

6

А тим часом у Калашниках, на всіх їхніх кутках, і на Гамарні, і на Голосіївці, і на Зароссі готуватися до риболовлі на посвіт. Витягали з-під стріх приржавілі ості, перевіряли міцність нетель біля остивна, ладнали ліхтарі з консервних банок, нарізали лучини, в кого не було «летючої миші» та гасу. І ось по третьому дні Великодня, уночі, закріпивши на носі човна ліхтар та засвітивши в ньому лучину, одчалили від берега на щуку й окуня дід Йосип з Іваном. Іван тихенько, впираючись об дно річки довгою тичкою, посував човен уперед, а дід стояв спереду з остями напереваги, пильнував освітлену воду за бортом. Василько вріс у берег, дививсь, як вони віддаляються, як тануть у темряві контури човна і двох скулених постатей. Ось вони вже зовсім зникли, і тільки тремтливий язичок вогника показує, що вони є, та ще чути перемовляння діда з Іваном.

По всьому чорному морю широкої долини, скільки сягало око, сузір’ями й поодиноко світилися вогники, і скоро вогник діда та Йвана загубився серед них. Зрідка з чорної безодні налипали збуджені голоси. Притлумлені відстанню, вони були, мов чиєсь легке зітхання. То, мабуть, біля якогось вогника раділи вдалій здобичі. Василька так і тягло до тих вогників, у теплу воду, долоні йому аж свербіли за веслами. Та тут покликала його мати, і він з таким жалем, ще раз засягши очима весь цей всесвіт вогнів другої повіді, почвалав додому.

Прокинувся він уранці від неймовірно солодкого запаху підсмаженої свіжої риби. У печі шкварчало й пахло на всю хату, припеченим кукурудзяним борошенцем к олійні й риб’ячому сочку. Малеча, як по команді, посхоплювалась і весело загула, мов бджоли на пригрі. Тільки дід і Йван спали непробудним сном після щасливої риболовлі, так що мати ледве добудилася до Йвана. Риби було багатенько, старшенькі їли, аж за вухами лящало. Підсмажена борошняна шкірочка хрумкотіла на молодих зубах і була така смачна, що всі ледве язиків не ковтали. Меншенькі Меланя й Галя не вміли ще їсти рибу, і мати їм вибирала кісточки й годувала чистим м’ясом, наче галченят.

І в обід їх ждала риба. Спочатку риб’яча юшка, приправлена цибулькою, а потім і сама риба, знову смажена, знову виваляна в борошенці. І другої ночі промишляли дід з Іваном, поїхали й третьої. Іван на уроках клював носом, і вчитель гнівався, здіймав його на глузи. І Йван здався. Четвертої ночі дід узяв із собою Василька.

Василько аж затанцював з радощів.

—І ості дасте кинути?

— Там видно буде, — ухильно відповів дід.

— Який скорий, — пробурмотів Іван, укладаючись спати. — Мені й то тільки раз дали.

Василько вже летів з хати в ніч. Дідів голос перехопив його на порозі:

— Пальтечко накинь, бо на річці ще здорово ночами, прохвачує хіба ж так.

Сквапно схопив латане-перелатане пальто, застібавсь тремтячими