Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

— Я ж, коли треба, ніколи не просплю.

— Тільки перший виїзд мій, — сказав Іван. Подумав і додав: —І другий теж.

— А мені жди, значить, поки й вода спаде? Розумний дуже.

— Нічого. На ту весну виїдеш. Якраз трохи підростеш.

— Дідусю, чого він дра-ажниться?

— Ану, не заводьтеся ради празника, бо візьму Забейду в напарники, то взнаєте, — пригрозив дід.

— Ага, якраз із Забейдою наловите. І весла повикидаєте, — сказав Іван.

У понеділок, як вийшли Петрівні до школи, дніпрова вода вже залила всю оболонь на обох берегах Росі. І міст знову був обтоплений, і знову дід перевозив човном школярів із Заросся. Вода стояла широкими дунаями тиха-тиха, без жодної зморщечки, і в ній дивно росли лугові жовті квіти. Легкий серпанок висів над усією дзеркальною поверхнею другої повіді. То дихала вода.

У школі було спокійно і до першої перерви, і до другої. Про вчорашню всеношну в храмі ніхто нікому анітелень, і Василько заспокоївся. Він слухав учителя, і вчитель йому сьогодні подобався. Либонь, того, що не згадував про вчорашнє! А може, Гарасюта промовчав?.. Василька було викликано на кожному уроці. Уроки він знав і відповідав залюбки, але оцінки Микола Костьович чогось ставив невисокі. Василько тільки потилицю чухав та поглядав на своїх Петрівних. Марія стенала плечима.

— Що я, погано відповідав? — спитав він її на великій перерві.

— Та ні. Я аж заслухалась тебе.

А після уроків їм загадали збиратися на лінійку. У коридорі, коли вийшли з класу, побачили стінгазету, біля якої роїлися школярі з другої зміни, сміялися. Василько глянув і під одним з малюнків прочитав своє прізвище й ім’я. Па малюнку він стояв у церкві й хрестився. На лобі в нього набігла велика ґуля. Особливо підпис був глузливий: «А цей так хрестився, що аж ґулями розжився». Якусь дівчинку, може, ту, що її не пускав з матір’ю до церкви сам учитель, змалювали із свічкою в руці, а ще хтось із хлопців цілував ікону. І теж було щось написано про них, і кругом усі аж іржали, хто читав.

— На лінійку! — кричав Гарасюта. — Виходь строїтись!

На мить його водянисті очі зіткнулися з Васильковими.

— Ну що, Петрівний? Получив получку? Не послухав мене?

—Іди геть, Ю-удо! — крикнув Василько.

— Нічого, укоськаємо. Я й про це приставлю Миколі Костьовичу, — лиховісно сказав Гарасюта й побіг далі, гукаючи: —На лінійку! Виходь строїтись!

Висипали на шкільний поріжок, вишикувалися під білими абрикосами, що саме розцвіли сю ніч і стояли в бджолиному гомоні, котрий стало чути, як тільки з’явився на ганку вчитель із чорнокосою вчителькою з другої зміни. Учитель одразу почав викликати учнів, які мали виходити перед лінійку. Ось серед п’ятірка дівчат, уже висмикнутих різким металевим голосом, приткнувся Микола Татарець, похилив голову, ховав очі від школярів. Далі викликали Тимоша Тонкуся, і він вийшов перевальцем з лінійки, став поруч Татария, на голову вищий за всіх, майже рівний з учителем, скрививсь, як середа на п’ятницю. Лінійка зачмихала.

— Тонкусь! Перестань кривитись!

— Мене оса шпигнула! — ще дужче скривився Тонкусь, так що його довгобразе обличчя стало таке у профіль, як карикатурний місяць-молодик.

— Де та оса взялася?

— А позавчора увечері. Забули? Шпигувала по церкві, —спокійно одмовив Тиміш.

— Га-га-га! — зареготав хтось у лінійці. —Гарасю-ута!

— Тихо! — крикнув учитель і насмішкувато викликав: —Петрі-ів-ний Василь! Чого ти ховаєшся? Виходь, дорогий. Покажись нам. Та вище держи голову, подивимось на твого лоба, чи й справді там гуля?

Василько не своїми ногами виступив із шеренги, наосліп підійшов до Тимоша й завмер коло нього. Од сорому не бачив світу Божого. Тиміш плеснув його по плечі дужою, як у дядька, рукою, сказав:

— Не дрейф! Держи хвіст бубликом.

І Василькові враз якось одлягло, полегшало. Він посміхнувся.

— Ну от, прочани! — настаченим голосом звернувся до них учитель. — Чого похнюпились? Дивіться, кажу, своїм товаришам у вічі!

— А ми дивимося, — сказав Тонкусь. — Що ми такого поганого вам зробили? Носилки соломи в колгоспі стибрили?

— Даремно ти героїшся, Тонкусь. Що вони зробили, як ви думаєте? — звернувся завідуючий школою, їхній учитель до лінійки.

Лінійка напружено мовчала.

— Добровільно полізли в рабство до Бога, от що ви вчинили! Продали свою радянську волю за одну великодню ніч. Нас усіх, діти, рідна наша партія і вожді Ленін і Сталін визволили у 1917 році від рабства, у тім числі й від Бога та церкви, зробили найвільнішими людьми у світі, господарями своєї долі, а ви шукаєте, нерозумні, на свою голову Царя Небесного, запродаєте свою волю в найтемніше царство. Не ганьба це? Петрівний! Тебе питаю.

— Я не знаю… — промимрив Василько.

— Що таке, Петрівний? Голосніше, не чуємо! Чи ти, може, захрип од співів у церкві?

— Я не знаю!..

— Чого ти не знаєш?

— За що ви нас лаєте? Я з дідом і бабою стояв тихо, не балувався, а той ваш… ваш…

— Ну, ну, Петрівний?! Хто той?

— Ну, ваш приставщик Гарасюта. Воно, гнида, підійшло й за руку схопило…

— Як ти висловлюєшся? Гарасюта — свідомий учень, черговий по культових відправах. Ну, далі!

— А що далі?.. — пробурмотів Василько, збитий з пантелику напористістю вчителя.

— От іменно, далі вже нікуди. Приїхали. Наша більшовицька партія, рідний вождь товариш Сталін дають вам щасливе дитинство, можливість учитися, виростати найвільнішими людьми, а ви таки претеся в те рабство, шукаєте над собою видуманого пана