Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

були посли всіх держав. У той день папа був із нашою церквою, українською. Служба велася українською мовою, у супроводі українського хору. Це було справжнє українське свято. От що було принципово: не те, що це свято було греко-католицьке, а саме українське».

У «московський» контекст нового церковно-політичного союзу греко-католики не вписувалися жодним чином. У процесі переговорів із Ватиканом МП, спостерігаючи, що ситуація на Західній Україні виходить з-під її контролю, пропонував зовсім скасувати унію. Розділити Українську греко-католицьку церкву між Римо-католицькою і Російською православною церквами: ті, кому єдність із Петровим престолом дорожча за східний обряд, переходять у римо-католики, а ті, кому східна літургійна традиція дорожча від Петра — залишаються в РПЦ.

Можна здогадатися, що така програма була абсолютно утопічна й цілком неприйнятна для папи-поляка: Москва пропонувала йому вчинити з греко-католиками так само, як вона свого часу вчинила з Польщею, поділивши її з Габсбургами. Чи то в Москві не розуміли (або не брали до уваги) чужі травми і рани, чи то, навпаки, їм здавалося, що дружити з поляком проти України — це дуже природно, з огляду на труднощі у взаєминах між цими народами.

Папа не міг пристати на таку пропозицію. Але навіть якби він (теоретично) з цим погодився — відмовився б від унії, відкликав підписи тощо — «скасувати» УГКЦ було не в його силах і не в його компетенції. Греко-католицька церква в Західній Україні існувала й не потребувала для того формальних дозволів. До 1988 року безліч парафій Галичини вже оголосили про відновлення греко-католицької церкви у єдності зі Святим престолом.

«У 1987 році греко-католики (єпископи, священики та миряни) видали заяву: ми існуємо, не заперечуйте нас, — пригадує Блаженніший. — Це були останні роки СРСР. Однак і тоді це не далося легко. Про ці кілька років можна писати багатотомні книжки, день за днем, бо все змінювалося часом щогодини. Одного дня все спокійно, а наступного — у Кремля змінився настрій, і священиків раптом починали ловити, бити, когось, здається, навіть спалили. Ще через день — знову все спокійно, усі доброзичливі й нічого не мають проти греко-католиків. Такий був час».

Зрештою радянське керівництво поступилося під тиском Заходу й реального стану справ. УГКЦ повернулася в легальне поле, але до останнього Москва та її емісари у Києві і Львові докладали колосальних зусиль, аби цього не сталося. Принаймні 1000-ліття хрещення Русі мало бути святом виключно Московської церкви.

* * *

Як це часто буває, спроба закрити клапан на казані, що кипить, призвела до вибуху. Системі, що відмовляла їм у праві на існування, греко-католики відповіли не просто святкуванням 1000-річчя хрещення Русі у своїх історичних святинях — Грушеві та Зарваниці. Ці збори набули відтінку акцій громадянського опору. Святкові служби пройшли по всій Галичині — в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях. Люди збиралися навколо своїх церков, і богослужіння часто перетікали в мітинги, які об’єднували віруючих із активістами антикомуністичного та національно-визвольного руху.

Цей релігійно-політичний пафос видавався цілком природним для українських греко-католиків — і в Україні, і поза її межами. Національно-визвольний рух укотре виявив міцний зв’язок із розбудовою української церкви. Вітаючи повернення патріарха УГКЦ на батьківщину, В’ячеслав Чорновіл відверто назвав цю подію результатом «боротьби нашого народу за свободу», «національним відродженням України», «змаганням за демократію та самостійність Української держави», а також підкреслив, що тільки цій політичній боротьбі УГКЦ завдячує виходу з підпілля. У такий спосіб Чорновіл ніби підводив до думки про певний борг, який церква має перед тими силами (насамперед політичними), які її «звільнили».

Попри певну тенденційність подібних заяв, тоді вони не різали вуха. Долі підпільної церкви й гнаного українства були переплетені міцно самим фактом спільного переслідування. Вони допомагали одне одному вижити, тому в час перших перемог нікому не спадало на думку з’ясовувати, чий внесок «первинний», хто кому «зобов’язаний» і чи цей союз направду природний і непорушний.

«Тоді, наприкінці 1980-х, люди багато чого розуміли спрощено, — пояснює учасник і очевидець тих подій Мирослав Маринович. — Колись, мовляв, було все чудово, золота доба, а тепер усе погано — отже, треба повертатися. Але такий рух назад видавався не поверненням до євангельського почуття, на якому насправді наполягав Шептицький, це трактувалося як повернення до національних ідей. Так звичайно мислили представники нововідрождених націоналістичних партій. Церква, на їхню думку, мала стати інструментом просування ідеології — але тоді це буде така сама інструменталізація церкви, яку ми наразі спостерігаємо у Московському патріархаті. Церква мусить думати про себе, як про містичне Тіло Христа. У неї євангельська природа, а не ідеологічна».

Утім політизація церковного життя була тільки однією з особливостей релігійного відродження переломного пізньорадянського періоду. Радянське керівництво не помилилося у виборі «ідеологічного партнера» — на якийсь час церква дійсно стала неймовірно популярною. Відчуття ідеологічної вичерпаності, відсутність будь-яких чітких настанов, істин, чогось, що надає життю якщо не сенс, то хоча б орієнтири — усе це спонукало до духовного пошуку. Такий пошук був інтуїтивним, у ньому не було усвідомленої фігури Христа, лише відчуття власної розгубленості. Віруючі (або в даному випадку швидше ті, хто шукав віри) розходилися «своїми» церквами, знаходячи кожен собі те, що найбільше задовольняло критерії індивідуального пошуку. «Коріння», «витоки», «наші традиції» — природний запит для тих, хто шукав «своє», давно затерте політикою радянського «перемішування» у «єдиний народ».

Повернення до релігії також знаменував «відкат» розчарованих у соціальному прогресі назад, до консерватизму. Саме так, назад — у часи, які передували «великому соціальному експерименту». Абсолютна більшість «релігійних шукачів» так чи інакше орієнтувалися на консервативні світоглядні моделі, а вже вибір конкретної моделі залежав від людини — її освітнього рівня, базових уявлень про релігію та церковне життя і особливостей характеру. Пошуки були переважно інтуїтивними, а знахідки — ілюзорними. Можливо, через те, що шукати «своє» доводилося в умовах украй розпливчатої самоідентифікації.

Ці перші пошуки були великою мірою негативними — ішли «від зворотного», ідентифікуючи найперше «чуже», а не «своє». Це дається взнаки дотепер. Радянська людина не звикла мати справу з чистою ідеєю, вона ніколи не вміла відділити ідею від людини, яка її сповідує. Чудовий християнський принцип «любити людину, ненавидіти гріх» дотепер не усвідомлений пострадянськими людьми остаточно. Радянська репресивна система добре навчила нас, що хибна ідея і взагалі будь-яка помилка є гріхом, який людина мусить спокутувати, у тому числі ціною власного життя. Боротися з «поганими» ідеями можна тільки шляхом репресій стосовно їхніх носіїв. Відповідно «боротися з ідеями» або навіть за ідеї можна було тільки ворогуючи з людьми, які їх сповідують. Це був єдиний відомий радянській людині спосіб відстоювати власну ідею — доводити її істинність шляхом заперечення ідей іншого і, відповідно, самого іншого. У цій світоглядній системі інший завжди поставав як ворог.

Усе це відбивало один простий, базовий страх радянської людини — страх перед іншим. Ідеї були приводом — нехай і вагомим, причиною ж лишався страх, якого тоді в людях було не просто багато, він надзвичайно актуалізувався на тлі суспільних перетворень. Хворобливі церковні розділення в той період були проявом, симптомом загального страху, спричиненого загроженою самоідентифікацією та загальними деформаціями особистості радянської людини. Кожному здавалося, що він «відвойовує» себе і свої істини, від чого війна в умах не припинялася ані на мить, і церковне питання, щільно пов’язане з ідентифікацією, було дуже популярним полем бою.

Багато «шукачів» приходили до церкви,