Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

здивовано дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Особливо вразило жінку те, що Тимофій, назвавшись шляхтичем, галантно поцілував їй руку. Такого ставлення до себе Агафія, яка виросла в середовищі простих містян, зроду не бачила. Її увагу відразу ж привернули до гостя і його врода, і ввічливість, і шанобливість. «Треба ж, диво якесь, а не хлопець! — думала вона. — Де ж мій Марко з таким потоваришував?»

— А це ще що за птиця? — голос пані Марисі вивів її із задуми. Тимофій, нарешті, потрапив у поле зору старенької, і літня пані недобрим поглядом розглядала непроханого гостя.

Тимофій лагідно всміхнувся й уклонився бабусі не менш чемно, ніж до цього вклонявся Агафії, та до того ж не погребував прикластися до сухорлявої ручки старенької. Усміхатися Тимофій умів так, що рідкісна жінка залишалася байдужою до нього. Не залишилася байдужою і сварлива пані Марися — вона всміхнулася Тимофієві у відповідь. А робила це старенька вельми молодо й завзято, оскільки в такому поважному віці зберегла зуби ідеальної білини та цілісності. Марко поквапився відрекомендувати бабусі свого друга. Дізнавшись, що перед нею не проста людина, а шляхтич, літня пані заспокоїлася й ще більш прихильно подивилася на Тимофія.

Друзі з’явилися несподівано, і тому в будинку відразу ж здійнялася метушня: потрібно було й нагодувати дорогих гостей смачненьким, і розмістити їх якнайкраще, і купити вівса для їхніх коней, і зробити ще купу дрібних та необхідних справ, які виникають, наче нізвідки, під час несподіваної появи гостей. Але коли нарешті перші хвилювання та пристрасті вгамувалися і друзі залишилися ненадовго удвох у невеличкій кімнаті, де їм належало прожити всю зиму, Марко з полегшенням зітхнув, промовивши:

— Здається, ти сподобався моїй бабусі! Сподіваюся, що тепер вона не дошкулятиме тобі. Інакше нам тут доведеться несолодко!

— Сподобався, та й добре! Гарна в тебе мама, Марку! — задумливо відповів Тимофій. — А ось я свою зовсім не пам’ятаю! Вона померла давно, коли я був ще маленьким. Я не пам’ятаю ані її обличчя, ані її голосу. У спогадах залишилися тільки мамині очі — ласкаві й добрі, сині, неначе волошки.

Тимофій зітхнув. Його матір померла, коли хлопчику було лише два рочки, але в дитинстві він ніколи не почувався обділеним материнською любов’ю — він мав добру й турботливу няню, його любили та балували батько і старший брат. І тільки ставши дорослим, він усвідомив, як сильно в дитинстві йому бракувало любові та ласки рідної неньки. У двері постукали, і до кімнати ввійшла Агафія.

— Ну, як вам тут? — дбайливо запитала жінка. — Гадаю, що вдвох в одній кімнаті буде набагато веселіше, ніж поодинці. Дуже втомилися в дорозі?

Тимофій розумів, що його другу необхідно побути з матір’ю наодинці — цим двом є про що поговорити, тому вирішив піти.

— Ні, що ти, пані, ми до всього звичні. Я, мабуть, піду подивитися, як там наші коні. А то мій норовливий — ще накоїть шкоди, — відповів Тимофій і швидко вийшов.

Агафія проводила його поглядом і ледь помітно всміхнулася.

— І де ж ти познайомився з такою гарною людиною, синку? — запитала вона сина. — Відразу видно, що чесний і добрий хлопець. А шанобливий який! Навіть матір про нього щойно добре відгукувалася!

— Тимофій — мій найкращий друг, мамо, — усміхнувся Марко, — вважай, що він мій брат. Ми потоваришували ще дітьми, щойно прийшли на Січ, і дуже віддані та не раз виручали один одного.

— Ти тепер у мене вже зовсім дорослий став! А сильний який! А високий! Я тебе відразу й не впізнала. Не чекала, не сподівалася, що ти таки приїдеш. Написала тобі листа від туги, а потім подумала — навіщо написала? Лише завдам тобі смутку. Але листа вже не повернеш! Чому ти так довго не приїжджав додому, синку? — говорила Агафія та ніжно гладила поголену голову сина. «Ох! Який же він схожий на Олексія! — думала жінка. — Наче одне обличчя! Тільки от Марко зовсім інший! Він таким гордим став! Господи, яке ж це щастя — знову його бачити!»

Марко приховав погляд — йому зовсім не хотілося говорити матері правду про те, що за стільки років він жодного разу не спромігся відвідати рідний дім із декількох причин: через бабусю, через те, що на Січі йому жилося набагато вільніше та веселіше, а тут, у рідному Києві, було зовсім нецікаво, він не уявляв собі, що тут можна робити. Та і сподобалося йому самостійне життя — адже він був сам собі господарем, бо ж батько за ним зовсім не наглядав і не опікувався. Не хотів Марко розповідати матері і про те, що за ці роки він декілька разів їздив у гості до Тимофія, у його маєток, коли друг вирішував провести зиму вдома. Але найголовніше, він промовчав про те, що йому всі ці роки було соромно з’явитися матусі на очі через те, що він безсовісно втік із дому, заподіявши їй стільки страждань, а після взагалі забув дорогу до рідної домівки.

Але Агафія це розуміла без слів і все готова була пробачити своєму хлопчикові, аби тільки він був щасливим і здоровим. Нехай навіть і далеко від неї. Для бідної жінки її сім’я була найбільшою цінністю в житті. Вона тяжко страждала від того, що ось уже стільки років прожила далеко від чоловіка й сина.

— Як там Олексій? — це запитання вкрай мучило пані Воловод, і вона нарешті зважилася його поставити. Минули роки, але жінка досі кохала чоловіка й сумувала за ним. Часто Агафія думала про те, як він там живе. Яким він став? Може, він собі вже іншу дружину знайшов, а вона все сумує за ним!

— Батько? Нічого, живий, здоровий і передавав тобі вітання. Я просив його приїхати зі мною, але він навідріз відмовився. Із Січі його калачем не виманиш! Сказав, що… загалом… — Марко зам’явся й замовк.

— Не варто. Я зрозуміла, — мати гірко всміхнулася. Вона давно збагнула, що її чоловік уже відвик від сім’ї й полюбив свободу,