Елвін Брукс Уайт - Сурма лебедя

зюйд-зюйд-вест… Є північна сторона сходу, і є східна півночі… Є зюйд-зюйд-ост, що більше ост, себто схід, і є норд-норд-вест, що більше норд, себто північ… Існує стільки тих напрямів, у яких міг рушити юний лебідь, що їх годі злічити!

Тож батьки-лебеді й вирішили: жодних розшуків не розпочинати.

— Ми просто почекаємо тут і побачимо, що воно буде, — сказав муж-лебідь. — Я певен: Луї, як намандрується, то й повернеться!

Спливали місяці за місяцями. Ось і зима насунула на озера Ред-Рок-Лейкс. Ночі зробилися довгі, темні й холодні, а дні — короткі, сонячні й теж холодні. Бувало, розходиться вітер. Але лебеді, гуси й качки почувалися щасливими, бо перебували в безпеці. Теплі джерела, від яких живилися озера, не давали льоду покривати їх повністю — тут завжди вистачало незамерзлих плес. І харчу вистачало. Час від часу приїздив сюди чоловік із мішком зерна й розсипав його там, де птахам легше було його спожити.

По зимі прийшла весна, по весні забуяло літо. От і рік минув — знову весна! А Луї — жодної признаки. А потім, одного ранку, коли вже дорослі брати Луї грали у водне поло, хтось із них глянув угору й побачив у небі лебедя, що наближався.

— Ку-гуу! — закричав той лебеденко, що перший уздрів прибульця. І кинувся до батька-матері. — Гляньте! Гляньте! Гляньте!

Усеньке водоплавне птаство, яке тільки було на озері, позадирало голови й задивилося на небо.

— Це Луї! — сказав тато-лебідь. — Але що то за дивна річ у нього на шиї — теліпається на шворці? Що воно таке?

— Почекаймо та й роздивимось, — сказала йому дружина-лебедиця. — Може, хтось щось подарував?

А Луї назорив із неба: ото ніби його рідна сім’я! Так, достеменно вони! І плавно спустився додолу й приводнився, загальмувавши лапами. Матінка-лебедиця так і кинулася до синочка, обняла його. А тато граційно вигнув шию і здійняв крила догори на знак привіту. Всі кричали-вигукували-викугукували: «Ку-гуу! З щасливим поверненням, Луї!» Вся його родина була щаслива безмежно. Це ж півтора року він бурлакував десь по світах — майже вісімнадцять місяців. Постаршав, погарнішав. Замість колишнього брудно-сірого оперення він мав тепер чисто біле вбрання. На шиї в нього висіла невеличка грифельна дощечка, а до неї прив’язаний був ще й білий крейдяний олівець.

Коли вже вся родина з ним привіталася, Луї схопив дзьобом крейду й написав на дощечці: «Привіт усім!» І з палким нетерпінням простяг усім ту дощечку: читайте!

Тато-лебідь, старий коб, витріщився на ті письмена. Мама-лебедиця витріщилася. Брати-сестри повитріщалися на них. Усі просто зирили безтямно на написане та й годі. Якісь білі кривулі на чорній дощечці не означали для них нічого. Бо вони були неписьменні — не вміли читати. Ніхто із членів лебединої родини ніколи в житті не бачив ні грифельної дощечки, ні шматка крейди. Тож Спроба Луї отак привітатися до своєї рідні провалилася. Йому здалося, ніби він просто змарнував останні півтора року, поки ходив до школи і вчився писати. Ох, яке розчарування… А ще ж, звісно, він усе так само не здатен був розмовляти. Тільки отак — отими нашкрябаними на дощечці словами — він міг привітатися до своїх родичів…

Зрештою тато-лебідь виголосив привітальне слово.

— Луї, мій сину! — заговорив він своїм глибоким та лунким голосом. — Ми всі давно чекали цього дня — дня твого повернення до нашої святині в Ред-Рок-Лейкс. Зміряти неможливо радість, глибину наших почуттів у цю хвилину, коли ми побачили тебе знову — тебе, кого так довго не було поміж нас, бо перебував ти у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати. Як це добре — знову бачити твоє обличчя! Ми тільки сподіваємося, що ти тішився добрим здоров’ям під час твоєї тривалої відсутності, поки ти перебував у невідомих нам краях, прагнучи досягти мети, про яку ми можемо тільки гадати…

— Ти вже казав це раз! — зробила йому зауваження дружина-лебедиця. — Ти повторюєшся! А Луї, певне, стомився після своєї мандри, хоч би де він був і хоч би якої невідомої нам мети прагнув.

— Цілком слушно! — визнав тато-лебідь. — Але я мушу ще трішечки продовжити вітальну мою промову, бо дуже ж цікаво мені знати, що то за химерну маленьку штуку носить наш Луї на шиї і що за дивні знаки він нашкрябав на ній білою отією паличкою!

— Та всіх нас, звісно, це цікавить, — сказала матінка Луї. — Але словами, що лунають у повітрі, Луї не може цього пояснити, бо вродився безголосий — не здатен він говорити. Тож ми погамуємо на якийсь час нашу допитливість і дозволимо Луї викупатись і пообідати.

Всі погодилися: чудова ідея!

Луї підплив до берега, поклав дощечку й крейдяного олівця під кущем і викупався. А потім умочив одне крило у воду і, хоч як було йому сумно, витер слова «Привіт усім!» Тоді знову почепив собі ту дощечку на шию. Добре було опинитися знову вдома, з родиною. А вона ж, та родина, зросла, поки він півтора року ходив до школи з Семом Бівером. На світ прийшло ще шестеро новеньких лебедяток. Тато й мама Луї пробули літо в Канаді, де висиділи шестеро маленьких лебедяток, а восени всі восьмеро повернулися знову до озер Ред-Рок-Лейкс, де об’єдналися із торішнім виводком.

Якось-то після повернення Луї зупинився неподалік доглядач із мішком зерна. Луї, побачивши чоловіка, підплив до нього. Коли той висипав зерно й розрівняв на більшій площі, щоб більше птахів наїлося, Луї зняв свою дощечку й написав: «Дуже дякуємо!» І підніс дощечку чоловікові, щоб той прочитав. Доглядач був неабияк вражений.

— Агей! — вигукнув він. — Що ти за птах такий? Де це ти навчився писати?

Луї витер написане й написав: «У школі».

— У школі? — перепитав чоловік-зерновик. — У якій такій школі?

— «У звичайній, — написав Луї. — Мене вчила місіс Гаммербозем».

— Ніколи не чув про таку! — признався зерновик. — Але, певне, вона з біса мудра вчителька!

— «А вона така!» — написав Луї. Ця розмова з чоловіком, якого він бачив уперше, принесла велику радість Луї. Тут