Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

пішов у своїх справах, а Шелті і Гюль-Гюль, зірвавшись з місця, наввипередки кинулися до камінної зали. Вони з натугою відтягли з місця важкі столи, відкинули килимки… І справді, в підлозі виднілися квадратні дверцята люку з мідним кільцем посередині. Об’єднаними зусиллями дівчата зуміли їх підняти. Вниз вели вкриті мохом сходи, а звідкілясь з глибини йшло червонувате світло.

— Тільки після вас, ваша високосте, — присіла в реверансі Шелті.

— Як можна, ви ж гість у нашій країні. Після вас, — вклонилася Гюль-Гюль.

Дівчата трохи повмовляли одна одну, потім, озброївшись чим бог послав і взявшись за руки, одночасно ступили вниз. У принцеси був тоненький столовий ніж, а у мисливиці — елегантна двозуба виделка. Потаємна кімната зустріла їх палючим жаром незгасимого вогню…

* * *

Ось тепер шукачки пригод потрапили куди хотіли, їхньому зору відкрилася невеличка лабораторія. Мало не третину кімнати займав камін, де корчився вогняний демон, прикутий зачарованими ланцюгами. На грубо сколоченому столі й на навісних полицях містилися тисячі незрозумілих баночок, наповнених порошками, рідинами, магічними зіллями, а в окремих випадках — і живими істотами. Повсюди були розкидані незрозумілі палички, на стіні висів величезний меч, у кутку на табуреті лежав старий тюрбан, а прибитий за кутки килим ворушився на підлозі мов живий.

— Ми знайшли! — у захваті заверещала Шелті й розцілувала подругу в обидві щоки.

— Тепер ми покажемо цьому ханові іфритів, як перетворювати дружин на черевики! — щасливо стрибала на одній ніжці Гюль-Гюль. — 3 чого почнемо?

— Та з чого завгодно! Он хоча б з тюрбану. Може, насправді це шапка-невидимка? — дочка лицаря схопила старий тюрбан і швидко надягла на голову. — Ну як?

— Він тобі завеликий… висить на вухах, — критично зазначила принцеса.

— Це не важливо! Скажи, ти мене бачиш?

— Ще б пак, якщо кажу ще раз — поправ тюрбан! Набакир його не носять… Ой! Присягаюся бородою пророка, ти зникла!

— От і чудово! — зраділа невидима мисливиця. — Отже, його треба просто трохи повернути. Так цікаво-о! Хочеш приміряти?

Награвшись з чарівним тюрбаном, дівчата взялися було за меч, але принцеса виявила рідкісну розважливість:

— Не поспішай. Якщо цей меч і справді той легендарний Секір-Башка-Карачун, то він рубатиме всіх, крім того, хто тримає його за руків’я. Збережи мене Аллах від ранньої смерті, як і від нещастя пролити твою кров.

— Ти права. Напевно, багато з цих речей можуть виявитися небезпечними. А давай спитаємо?

— У кого?

— У цього палаючого мужичка в каміні, — діловито запропонувала Шелті. — Агов, демоне! Ти там усе одно без діла сидиш, то, може, поговориш з нами? Ми хотіли б з’ясувати декілька питань з приводу різних магічних предметів у цій кімнаті. Ти ж усе бачиш і напевне знаєш, як ними користувався хан іфритів.

— Хвала Азраїлу, у вас вистачило розуму звернутися до мене, — голос демона нагадував тріскіт палаючих сучків. — Якщо ви вороги мого пана, то я допоможу вам. Але за це доведеться заплатити…

— Чим? — підозріло примружилися авантюристки.

— Тим, чим годують вогонь! Я ж вогняний демон.

— А-а, — з полегкістю видихнула Шелті. — Оце крісло різьбленого дубу ручної роботи, штучний виріб — підійде?

— Так! Давай його, дівчинко!

— Спочатку скажи, чому килим так міцно прибито до підлоги? — вставила Гюль-Гюль.

— Усе просто. Це килим-літак. Якщо його звільнити, стати в центрі, тупнути ногою і сказати: «Віднині й навіки корися мені, бо я — твій пан!», то килим підкориться і буде виконувати будь-яке ваше бажання. Де моє крісло?! Хрум-хрум-хрум…

— Дуже корисна інформація, — вирішили подруги, відсунули стіл до стіни і щипцями, які висіли на стіні, висмикнули гвіздки, звільняючи килим.

— Я його поки скатаю, а ти з’ясуй щодо іншого, — попросила Шелті.

Принцеса кивнула, але вогняний демон уперся:

— По одному предмету за питання. Хочу он ту табуретку.

— Що це за меч?

— Ти ж сама сказала — Секір-Башка-Карачун власною персоною. Поки він у твоїх руках, ніхто не зможе тебе перемогти. Тому його витягають з піхов безпосередньо перед боєм. Цей клинок не залишає ні свідків, ні очевидців — зносить голови, наче качани капусти. Задоволена?

— Твоя табуретка, тримай. А он там, у кутку такі високі чоботи, вкриті пилюкою, — це для чого?

— А що даси? — облизався демон.

— От ненажера… О Аллах і його пророки, чим же напхати тебе, невгамовного? Тут є маленький столик, підійде?

— Ні. Магічних предметів я не їм, щоб нічого не сталося. Бо якщо по столику постукати й сказати: «Дастархане, зустрічай гостей», то він негайно виставить розкішну вечерю з правильною переміною страв, фруктами й вином. Бачиш дві старі завіси в кутку? Давай їх! Розумниця. Але за чоботи заплатиш окремо!

— Агов, Шелті-джан, мені вже нема чим його годувати, — поскаржилася дочка султана. — тут тільки великий стіл залишився, деякі книги, столик чарівний, начебто все…

— Полиці! — зметикувала Шелті.

Удвох вони обережно звільнили полиці, переклавши все на підлогу, і першою ж дерев’яною полицею вповні розплатилися за розповідь про чоботи-скороходи. Друга полиця пішла як сплата за посох, що вказує наявність скарбів, третя — за хустку, яка вміє знаходити воду в пустелі, а четверта — за гребінець, котрий перетворює вошей на перлини.

— Мені він не знадобиться, — задумливо вирішила принцеса, намагаючись всучити дорогоцінну річ дочці лицаря.

— Мені, ти знаєш, теж! — навіть образилася Шелті.

— Гаразд, тоді просто візьмемо з собою та подаруємо якійсь жебрачці на базарі. А тепер головне питання — в чому сила хана іфритів?

— Ні-і-і, — опам’ятався демон. — Ця тема заборонена. Мені може добряче нагоріти. Я вам і без того допоміг, майте совість.

— Отже, не скажеш?

— Не скажу.

— Нізащо?

— Нізащо!

— А за стіл? — хитро примружилася Гюль-Гюль.

— За стіл — скажу, — сором’язливо похнюпився вогняний