Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

й опинилися на вулиці, з обох боків якої стояли досить високі — на три й чотири поверхи — будинки, пофарбовані в яскраві кольори: синій, зелений, червоний, бузковий… Яке барвисте селище, подумала Віта. Тільки чому ж людей не видно?

Дівчина ступала босими ногами по втоптаному, гладенькому грунту й роздивлялася навкруги. Жодного дерева, жодної квітки, лише блякла травиця під стінами будинків. Віконниці причинені. І тиша, мертва тиша.

Вітині очі спинилися на товстому стовпі, окутому обручами із золотавого металу. Щось велике й кругле було почеплене на ньому трохи вище рівня людського зросту. Вона мимоволі вжахнулася, коли підійшла ближче: потворна маска — обличчя демона, втілення жорстокості, свавілля, сліпої люті. Такою, певно, уявлялася древнім голова Медузи Горгони, погляд котрої усе живе обертав на камінь.

Несподівано ізгори долинуло рівне гудіння, і лице Вітиного супутника скам’яніло. Він зробив різкий досадливий рух рукою: не встигли!

Гудіння наростало. Двері будинків, немов за командою, одразу відчинилися, і сила-силенна люду в синіх, зелених, червоних, фіолетових, брунатних плащах висипала з них. Віта, в чужому плащі та босоніж, не вирізнялася в цьому натовпі. Вона повернула голову в той бік, куди дивилися всі, і помітила, як удалині над дахами пливе щось блискуче, схоже на великий човен.

При наближенні того летючого човна люди падали на коліна й простягали руки до неба, тіла їхні конвульсійно здригалися, набуваючи єдиного ритму, а вигуки десятків вуст поступово злилися в голосне скандування: “Бі-се-хо! Бі-се-хо!” Відчуття невідомої небезпеки, мов цівка крижаної води, поповзло по спині дівчини. Ніхто вже не звертав на них уваги, і чорнобородий підштовхнув її до найближчого будинку. Вони заскочили досередини, притулились до стіни й завмерли. Проте Вітині очі наче магнітом притягав до себе золотий човен. Його видно було крізь кругле віконечко над дверима. Дівчина навіть зіп’ялася навшпиньки, аби краще бачити. Ніс та корма круто вигнуті догори, а на щоглі, що стриміла посередині, замість вітрила — великий жовтий диск. На тлі його виднілася чиясь постать. Човен повільно плив над головами юрби, і Віта встигла добре роздивитись обличчя того, хто в ньому стояв. Вона впізнала зловісну маску, яку щойно бачила на стовпі. Отже, то була не просто витворена уявою химера. Це страховисько існує насправді. Майнула думка, що все це — лише гнітючий сон, що насправді такого не може бути, варто прокинутись — і все минеться… Але безтямні вигуки натовпу знову торкнулися її вух, і вона відчула, що ось-ось не втримається, вискочить на вулицю, зведе руки до неба й закричить разом з усіма. Та на її плече лягла вже знайома тверда долоня, і неймовірна напруга, що зводила судомою все тіло, відразу зникла.

Рівне гудіння, що супроводжувало політ осяйного човна, помалу віддалялося, аж поки не змовкло зовсім. Віта слідом за чорнобородим вийшла на вулицю. Люди почали розходитися. Нараз їй захотілося лише одного: впасти де стоїш — і спати, спати, спати… Але її супутник прямував далі, і вона примушувала себе з останніх сил переставляти ноги. Вузький покручений завулок, в який вони повернули, вивів на захаращене подвір’я, де панували безлад і запустіння. Під ноги траплявся різний мотлох. Занедбані будинки, два з яких зазнали пожежі, непривітно зирили на них порожніми чорними вікнами.

Чорнобородий нарешті спинився. Зупинилась і Віта. Тільки впертість допомагала їй триматися на ногах. Вона була не в змозі зробити ще бодай крок, і її супутник, мабуть, зрозумів це. Повернувся до неї, підбадьорливо плеснув по плечу, а потім підхопив на руки й поніс. Віта заперечливо захитала головою й зробила слабку спробу звільнитися. їй стало соромно: адже він втомлений не менше за неї! Та його очі втратили блиск криці і дивилися так співчутливо, так заспокійливо… Вона поклала обважнілу голову на груди цього й досі незрозумілого, однак уже не чужого їй чоловіка, притулилася щокою до шорсткої тканини жовтого плаща і провалилася в сон, як у прірву.

ІІІ

Так солодко Віта спала, мабуть, тільки в дитинстві. Іще не виборсавшись із обіймів сну, напівпритомно глипнула на стелю чужого дому — і її охопило знайоме з дитинства відчуття: прокинешся вранці на новому місці і в перші хвилини ніяк не можеш збагнути, де ти. А тоді подив змінюється бурхливою радістю: попереду ціле літо, таке багате на тепло, на нові враження та знайомства і, певна річ, на пригоди!..

Віта поринула в напівдрімоту, і згадався їй чомусь просторий бабусин дім, де вона найчастіше проводила канікули… Кімнати, просяклі запахом яблук, старезна розлога вишня, що тривалий час правила для неї за найкращий гімнастичний снаряд. А що вже казати про малинник — то були справжнісінькі джунглі, і в них навіть вужі водилися, бо ставок близько. А подорожі до лісу, купання в ставку до посиніння, нескінченні битви стратегічного значення із місцевими хлопчаками!.. Були ще й вечори: над головою мерехтіли великі зорі, у траві дружним хором сюрчали цвіркуни-невидимки, а в хаті таємниче бринів голос маленької сивої бабусі Віри, що сплітав нескінченне мереживо казок. Коли Віта навчилася читати, то сама вже переповідала прочитані книжки своїм подругам та сусідським малюкам, що ходили за нею, як курчата за квочкою. Часто вона захоплювалася і починала вигадувати для своїх улюблених героїв нові нечувані пригоди. Одну з них спробувала навіть у п’ятому класі записати, просиділа всеньке літо — та так і не закінчила. В уяві складалося невимовно гарно, а рядки на папері чомусь лягали нудні й невиразні, як у вправах із підручника. Зато того ж таки літа вона влаштувала у дворі справжнісінькі вистави — про Морозка, Царівну-жабу, Попелюшку. А от прем’єра “Алі-баби” так і не відбулася — не знайшлося сорока розбійників.

А далі — далі вона підросла, і на зміну казкам прийшли історичні романи. То був дивовижний світ глибоких пристрастей та героїчних вчинків, світ, де все —