Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Ви все ще у Стамбулі. Зізнаюся… вона розпитувала про Вас мало не у кожному листі. Але я не наважувався Вас турбувати тими листами. Ви ж розумієте мене, Марку…

Так, звісно. Марко розумів. Це було правильно — пригасити ледь спалахнуле юнацьке захоплення і у ньому, і в ній. Захоплення, яке не мало надії на продовження чи нормальне майбутнє.

— Лізо… — Швед із відчаєм подивився на дівчину через стіл. — Лізо, я нічого про це не знав. Мені так шкода! Містер Сеймур не розповідав мені нічого раніше, інакше… інакше я би обов’язково написав тобі!

Дівчина мовчки намащувала свій тост маслом. Її обличчя вкрив рум’янець.

— Марку, вона зашарілася! Ми її засоромили.

— Я страшенно радий бачити тебе, Лізо! Правда! — усміхнувся Швед, подумки прощаючи Сеймуру його необачне мовчання.

— То, може, якщо Ви сьогодні не зайняті, складете мені компанію? — запитала Елізабет, не зводячи погляд з Марка. — Прогуляємось містом, як тоді?

— Ні-ні! Не далі саду, — заперечив Сеймур. — Містеру Марку не можна поки що виходити в місто… Він має справи тут, у мене вдома. Елізабет, не змушуй мене бути суворим із тобою.

— Я все розумію, батьку… — відповіла дівчина. — Я ж не маленька!

— Ну, якщо ти все розумієш, то чудово! Може, за тиждень і прогуляєтеся. Якщо, звісно, ти будеш добре поводитися, і я не виряджу тебе назад, до Англії…

* * *

Після сніданку Сеймур послав до Маркової квартири свою людину, і той, підкупивши домовласника, окрім донесення про обстановку привіз Шведові його речі. Тепер можна було почуватися зручніше. До Маркової оселі ніхто не навідувався, та й спостереження Сеймурова людина не виявила. Правда, від Остапенка не надходило ніяких звісток, але час ще терпів.

Марко ж ловив себе на тому, що посмішка увесь день не сходила у нього з уст. Він грав із Елізабет в теніс, читав їй, як раніше, робив для неї канапки під час ланчу за чайним столиком у садку.

Елізабет… П’ять років тому їй і справді було п’ятнадцять. Марку ж двадцять п’ять.

У Сеймура у ті дні померла дружина в Лондоні, а він через нескінченні справи не міг відлучитися зі Стамбулу, не мав змоги поїхати на її похорон.

Зате через місяць до нього приїхала донька, його англійська троянда, Елізабет. Марко в той день, як ось тепер, у справах опинився у домі Сеймура. І, здається, все відбувалося так само: Ліза вийшла до обіду і він уперше побачив її.

Вона вважала батька науковцем, істориком, не знаючи істинного стану справ. Була ображена на нього за те, що не приїхав до Англії, поки мати була ще жива. Марко добре розмовляв англійською, а Річард Сеймур, якому треба було терміново відбути, понад усе не хотів, аби донька нудьгувала. Попросив Марка скласти Лізі товариство бодай на кілька днів, бо мав справи і міг затриматися.

Отож вони отримали чотири незабутні дні прогулянок та безтурботного життя. Марко супроводжував Лізу по крамницях, водив на пляж і до мечеті Сулейманів, розповівши по дорозі історію українки Росксолани. Остапенку не дуже подобалися ті прогулянки, та він терпляче мовчав.

— Ти знаєш, Лізо, вона народилася недалечко від того міста, звідки я родом, — проказав тоді Марко з посмішкою. — Уяви, проста українська дівчина стала дружиною наймогутнішого турецького султана! У моїх краях досі пам’ятають пісню про неї:

А то тая Роксолана, що трясла Востоком, Була наша подолянка з Чемерівець родом…

Ліза сміялася, зачудовано слухала його, дивилася на нього і, хитаючи головою, запитала:

— А де твоя Україна? Хотіла б там побувати…

Він показав рукою кудись на обрій, аж за межу бухти Золотий Ріг і сумно усміхнувся у відповідь. Вже увечері, коли повернувся Річард Сеймур, Ліза захоплено переповідала батькові про їхні з Марком прогулянки та почуту від нього історію про українську дівчину, яка змогла причарувати турецького султана.

— Я у Вас не помилявся, містере Марку, — задоволено мовив тоді Сеймур. — Я сподівався, що Ви не дасте Елізабет сумувати, але Ви перевершили усі мої сподівання. До слова, доню… я з глибокою повагою ставлюся до народу містера Марка. Жінки його нації започаткували у Європі цілі королівські династії… Так-так, — продовжував Сеймур. — Не дивуйся! Пам’ятаєш Сан-Ліс? Ми бували там три роки тому з тобою і мамою. Королева Анна — донька Київського князя, Ярослава Мудрого… Вона стала прабабцею багатьох найславетніших французьких монархів. А твій улюбленець, Річард Левове Серце? Він прямий нащадок онуки цього великого князя — Маргарити, більше відомої тобі як святої Маргарити Шотландської…

Про королеву Маргариту Шотландську і Маркові нічого не було відомо. Тож Сеймур приніс із бібліотеки товстезну книгу з історії Англії та Шотландії, яку вони могли б з Елізабет читати на дозвіллі в саду.

Марко, звісно, охоче читав для Лізи, але його вабила не історія королеви Маргарити, а сама дівчина. Сиділа, ось як зараз, зовсім поряд; читати для неї було великою приємністю. Він шкодував, що ніколи не брав до рук Бронте й Остін, бо колись вважав їх романи дівчачими, а тому, на відміну від доньки Сеймура, погано знав творчість цих англійських письменниць. Але історії, які він читав у Жюля Верна і Александра Дюма, захоплювали Лізу не менше.

Аж не віриться, що минуло цілих п’ять років! Він пам’ятав усе, не хотів забувати жодної миті з тих днів. Бо юна Елізабет спонукала його думати про приємні речі, про те, що все у його житті могло б скластися інакше, якби понівечена радянською владою Україна не перетворилася для нього в далекий берег по той бік Чорного моря.

А потім якось несподівано Марко вранці прокинувся з думкою про те, що Ліза йому небайдужа, що він не хоче і на мить розлучатися