Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Ця думка гріла і лякала його водночас: він не мав права дозволяти собі такі слабкості стосовно Елізабет. Просто не смів. Занадто немудро було б так бентежити юну дівчину, до того ж доньку резидента британської розвідки.

Якби Остапенко тільки знав, що робилося у ті дні в його думках і душі, то, може, покепкував би з нього чи насварив. Та Елізабет і саму наче магнітом тягнуло до Марка; вона відчувала його думки, його настрій і бажання.

Тоді під розквітлим тюльпановим деревом вона навшпиньки потягнулася до Марка поцілунком.

Він пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, майже розгублений, але пригорнув її і поцілував у відповідь. За якихось три тижні Елізабет вернулася до Англії. Їм навіть попрощатися по-людськи не вдалося. Він не зміг прийти вчасно, був у від’їзді. А Сеймур, здавалося, скористався його відсутністю. Він усе зрозумів і убезпечив свою доньку. Та й що би він, Марко, міг сказати їй на прощання, що запропонувати?

Сеймур тоді змилостивився, передав йому прощальну записку від Лізи: «Марку, Ви подарували мені цілий світ!»

Більше ні слова, ні звістки він не отримував від неї… І сам не рипався у відповідь. А тут, виявляється, вона писала, розпитувала за нього у кожному листі…

— Ви правда раді мене бачити? — запитала Елізабет, коли, потомлені денними забавами, вони сиділи на лавці біля фонтану, ховаючись у затінку дерева від спеки.

— Так, Лізо, правда. Дуже радий.

— Марку… — промовила вона. — Я ж не дитина. Я добре розумію, що мій батько, окрім історії… словом, я розумію, чим він займається. І Ви… Ви тому мені не писали?

— Я справді нічого не знав про згадки у твоїх листах щодо мене. Інакше… Інакше писав би тобі у відповідь, — відповів прямо.

Елізабет зітхнула.

— І Ви пам’ятаєте той наш поцілунок?

— Так.

— І прочитали мою прощальну записку?

— Досі її зберігаю.

Вона подивилася Маркові просто в очі.

— Скажіть мені правду, Марку. У Вас є дівчина? Ви одружений?

— Ні, — мовив, беручи її руку в свою. — Нікого у мене немає.

— Ви думали… я все забуду з часом, містере Марку…

— Ні. Лізо… Я хочу тебе попросити. Не треба! Не треба про це говорити зараз. Ти така молода, і я не хочу навіть на дещицю образити тебе. Будь-чим.

— Ви, напевне, здогадуєтеся, чому я Вас про це запитую…

— Так, — Марко стиснув її пальці в своїй руці. — Ти така смілива! Ти чарівна, гарна. Ти найпрекрасніше створіння, яке я зустрічав коли-небудь. І за інших обставин… Та ніхто б із чоловіків при здоровому глузді… Але я… Мені нема чого тобі запропонувати, Лізо. Зовсім.

Її очі наповнилися вологою.

— Себе, — проказала вона тихо. — Я чекала на зустріч із Вами п’ять років. Але Ви… Ви, схоже, байдужі до мене.

Він скрушно похитав головою.

— Ні… Не так, Лізо… То чоловік може роками вештатися світом, але жінці потрібна сталість; потрібен дім, де вона — господиня; потрібна сім’я, родина. Я знаю, бо маю приклад — моїх батьків. Чоловік має бути поряд. Завжди. Якщо ти справді здогадуєшся, який рід занять у твого батька… і у мене… Я навіть не знаю, чи буду живим за тиждень. Що вже говорити про твою безпеку!

— Ми могли б поїхати разом до Англії…

Марко знову похитав головою.

— Мила Лізо… Моя Батьківщина в біді. Я не можу поїхати до Англії… Я не маю права. Я і так наче щур сиджу у чужій мені країні у той час, як мою власну країну нищать. Я б із радістю проміняв це життя на те, яке міг би мати з тобою. Але я не можу… Моя совість мені не дозволяє цього зробити. Розумієш? І в першу чергу — заради тебе. Ти заслуговуєш на те, аби мати поряд людину, яка носитиме тебе усе життя на руках, а не перетворить його у суцільне чекання, сльози і тривоги.

— Я…. я, я, я… Ви говорите тільки про себе. Ну, добре. Схоже, Ви не знаєте, як відчепитися від мене… А я поводжуся, як остання дурепа, — проказала вона. Волошково-сині очі потемніли, стали подібними до грозового неба.

Марко обережно торкнувся її підборіддя, повернув обличчя до себе.

— Ти поводишся, як дівчина, у якої мрія на усе життя. А я не знаю, чи маю право ту мрію з тобою розділити. Розумієш?

— Скажіть, Марку, по честі… Я Вам подобаюсь? — проказала вона. — Хоч трішки… Хоч зовсім небагато?

— Дуже, — відповів він, усміхаючись. — Ти знаєш, що це так. Ти чудова, Лізо! Ти дуже мені подобаєшся.

— Чи, може, Ви досі бачите у мені ту недолугу дівчинку, яка поцілувала Вас п’ять років тому під тюльпановим деревом?

Він похитав головою.

— Ти ніколи не була недолугою. А тим більше зараз. І зараз я бачу перед собою дуже вродливу юну жінку. Страшенно сміливу і відчайдушну. Таку сміливу, що мені хотілося б позичити у тебе тієї сміливості.

— Отже, я не викликаю у Вас відрази.

Він розсміявся. Пригорнув її до себе.

— Ну що ти таке кажеш… Лізо!

— Тоді Ви можете перевірити себе, містере Марку. Аби потім не жалкувати. Є один спосіб.

Бурхливе море в очах Елізабет знову перетворилося на спокійне плесо.

Він зачудовано подивився у ті очі.

— Поцілуйте мене! — мовила вона. — Я вірю, що це єдиний спосіб дізнатися правду.

Марко зволікав якусь мить. Мить, що видалася Елізабет вічністю. Провів рукою по її щоці, нахилився до її обличчя…

— Боюсь, Лізо… — промовив тихо. — Цей твій єдиний спосіб здасть мене з головою… І я опинюся навіки у твоїх заручниках.

То було космічно — знову торкнутися її вуст поцілунком.