Санфіров - Рута

Андрій знизав плечима:

— Та не знаю. З Вільнюса. Каже, що була на барикадах.

— Барикадах? — Семен ще раз почухав потилицю — Значить все серйозно... А ти впевнений, що їй можна вірити? Може, це провокація СБУ?

— Та звідки мені знати? — Андрій трохи розгубився.

— Треба перевірити, — вирішив Семен і з властивою йому рішучістю видобув з кишені телефон. — Так, інтернет не бере, тут зараз стільки людей, що мережа не справляється... Подзвонити малому?... А, слухай! — нарешті зметикував він. — Тут же є комп’ютерний намет, там у хлопців інтернет і всі діла. Треба сходити.

Це й справді була гарна ідея. Зібравшись із силами, Андрій підвівся, ще тримаючись за стіну, але вже на твердих ногах. У голові ще трохи крутилося, але це були дрібниці у порівнянні з інформацією, якою він тепер володів. Семен стурбовано глянув:

— Ти куди? Полеж іще. Я сам піду.

— Полежав уже. Досить, — уперто відгукнувся Андрій і зробив крок уперед, перевіряючи, як слухаються ноги. Вони слухалися непогано, і це надихало.

Семен несхвально похитав головою:

— Ну, як знаєш. Ходімо.

І вони потроху почалапали у бік Консерваторії.

— Знаєш, а я зараз раптом пригадав Вільнюс. У дев’яносто першому. Наче я знову біля танка.

— А там і танки були? — Семен помітно здивувався.

Голос Андрія лунав монотонно, неначе з якогось марення:

— Аякже! І танки, і автомати. От тільки гранат не було.

— Ну звісно, прогрес не стоїть на місці.

— Та не стоїть, зараза. Але знаєш, там, у Вільнюсі, дівчину вбили. Руту.

— Теж Руту? — Семен присів навпочіпки, щоб краще чути.

— Ага, — спробував кивнути Андрій, і йому запаморочилося в голові, так що довелося зупинитися.

— Не поспішай, — підхопив його за лікоть Семен, а потім запитав. — То це ти на її честь дочку назвав? — його явно зацікавила ця розповідь.

Андрій знову кивнув, тепер із більшим успіхом, тобто з меншими наслідками.

— У вас щось було?

— Раз поцілувалися. Але не в тому річ, — із кожною наступною фразою Андрій відчував, як повертається здатність сприймати навколишню реальність. — Просто вона була такою відкритою, сміливою. У совку це взагалі був шок, щоб дівчина була такою. Ти ж пам’ятаєш.

— Пам’ятаю, — погодився Семен.

— От її снайпер і зняв. А вона в яскравій шапці — точно як моя Рута. І тепер тут знову стріляють у Руту. В мою Руту, розумієш?

Спогади накотилися на нього, перемішуючись із сучасністю, яка останнім часом теж скидалася на поганий сон.

5

Телефонний апарат без диска. Без кнопок. Немовби вирізаний з цільного шматка чорного мармуру. Наче макет телефону, зроблений людьми далекими від техніки, а чи то скульптура у стилі поп-арт. Хоча ні, поп-арт заборонений у Радянському Союзі, а такі телефони стоять у будь-якій військовій частині, секретному підрозділі або частині охорони. З них неможливо нікуди потелефонувати. Вони працюють лише на прийом дзвінків. Важливих дзвінків. Дзвінків згори. Від вищого керівництва. Дзвінків термінових. Алярмових. Екстрених.

Капітан із пов’язкою «Черговий» підняв трубку чорного бездискового телефону і мало не вдавився печивом, яке секунду тому безтурботно відкусив.

— Бойова тривога! — повторив він, бризкаючи бісквітними крихтами, і підскочив із місця, неначе катапультований власним стільцем.

Наступної миті руки його забігали пультом керування, вмикаючи тумблери, натискаючи кнопки та накручуючи диски. І хоч у пальцях відчувався легкий трем, вони влучали туди, куди треба, розносячи звістку всіма можливими каналами.

— Бойова тривога!

У коридорах та кімнатах казарми запалилися, заблимали з-під дротяних намордників червоні лампочки, зарипіли-задзвеніли сирени, загримів у примусовій трансляції залізний голос:

— Бойова тривога! Бойова тривога!

Й одразу застукали солдатські чоботи, не шкодуючи витертої черговими до блиску давно вже не фарбованої підлоги. І перекриваючи стукіт, загримали різкі голоси старшин:

— Бігом! Ворушись! Урою, падлюка! Давай! Давай!

Заскреготіли двері зброярні, відкриваючи доступ солдатам у шинелях з касками, притороченими до поясів, або вдягнутих поверх ношених овечих шапок з кокардами. Хтось перечепився, хтось зашпортався, комусь старшинський кулак уже надав прискорення. І на подвір’я військової частини з усіх дверей потекли ручаї озброєних, боєготових бійців, шикуючись у статутні прямокутники повзводно та поротно і перетворюючись на єдиний військовий організм, здатний знищити все на своєму шляху.

Втім, існувало одне місце, де під час загального переполоху панували мир і спокій. Це — невеличка комора поруч із Ленінською кімнатою. Там у кутку працював старенький телевізор «Рекорд», а за столом сидів сержант у розстібнутій сорочці та, розклавшись просто поверх недоробленого «Бойового листка» із заголовком «Литва вітає радянських воїнів» малював значно приємніші та вигідніші для полкового художника речі — картинки для дембельських альбомів із бравими солдатами та голими дівками.

Телевізор показував кругле обличчя Президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

— Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних республік і Президент СРСР закликають Верховну Раду Литовської РСР відмінити свої незаконні рішення та відновити на території республіки дію Конституції РСР у повному обсязі, — з характерним акцентом промовляв Президент, але художник не чув його так само, як примудрився не почути сигналів тривоги та стукоту чобіт у коридорах.

Раптом двері комори з тріскотом відчинилися. На порозі виріс взводний, лейтенант Бурмантов.

— Так, я не зрозумів! — закричав він одразу, без віддиху. — Сержант Литвин! Тобі що, окреме запрошення потрібне? Не чуєш тривоги?

Художник відірвався від роботи і обернув голову до дверей. Він не підскочив, як це годилося б зробити звичайному солдату, не став струнко і навіть не сполошився. Тільки руки автоматично заховали недомальованих голих жінок.

— Та я «Бойовий листок» малюю. Наказ замполіта.

Взводний у відповідь визвірився:

— Сержант Литвин! Бойова тривога! Тобі позакладало?

Тут уже художник від здивування підвівся з місця:

— Бойова! Ні фіга собі! А що таке?

— Гімно рідке! — гаркнув лейтенант. — Рот закрив і бігом!

Сержант Литвин дещо розгублено роззирнувся, а потім неквапливо пішов до виходу. Лейтенант пропустив його у дверях, було вже замахнувся, щоб підштовхнути у спину, але в останню мить стримався.

А з екрану «Рекорда» продовжував просторікувати Горбачов:

— Такі дії суперечать інтересам народу Литви і братських народів Радянського Союзу. Нас об’єднує спільна історія, ми разом долали труднощі та перемагали ворогів. І жодна сила не зможе розчленувати те, що збудовано батьками й дідами, що кувалося у вогні Громадянської та Великої вітчизняної війни.

Зелені машини з брезентовими тентами над кузовами вже почали