Санфіров - Рута

зустрічі та ховалися від негоди, і під час Помаранчевого Майдану, написи від якого і досі зберігалися під склом на стіні. Але це колись, а зараз тут було геть порожньо — явище незвичне і дивне для будь-якого киянина. Всі, хто міг боронитися, підтяглися до передової, а хто не міг — ті сиділи вдома або ж у медпунктах. За якихось сто метрів попереду нуртувало життя, люди купчилися попід сценою, слухаючи заклики та гасла, інші стояли на барикаді, тримаючи саморобні щити, хтось розливав бензин у пляшки. Величезний екран на стіні Будинку профспілок показував промовців — п’ятий канал вів трансляцію не лише в ефір, але й на сам Майдан. Але відійди буквально за ріг — і ти не здогадаєшся, що у місті революція. Особливо, якщо не чутно звуків, а в голові не дзвенить після вибуху світлошумової гранати.

Від самотності, яка несподівано оточила зусібіч, на Андрія знову накотили спогади і тривога за дочку піднялася нагору, відганяючи все, навіть наслідки контузії.

— Руто, Руточко... — пробурмотів він, видобуваючи з кишені телефон. Потім навів іще підсліпуваті очі на розбитий екран і натиснув іконку виклику.

Телефон відгукнувся довгими гудками. Після третього на тому боці відповів дівочий голос.

— Ало!

— Руто! Руточко! Ти жива? — закричав у трубку Андрій.

Дівочий голос стривожився:

— Це знову ви? Що сталося?

— Ти жива? — Андрій все ще не розумів, з ким розмовляє.

— Жива, — запевнив голос. — А з вами що?

— Та гранатою влучили, — зізнався Андрій.

— Гранатою? — голос забринів подивом.

— Це ще нічого, — запевнив Андрій. — Світло-шумова, кажуть, за годину оклигаю.

— Жах який! — дівчина у телефонній трубці не могла стримати свого обурення. — Вони гранати застосовують? Де ви знаходитеся? Я зараз приїду з оператором.

— З оператором? — Андрій вже зметикував, що це не дочка, а інша дівчина, що відповідала була за її номером. — Ну давай.

— А де ви зараз? — голос став діловим, його власниця явно була налаштована серйозно. — І де кинули гранату?

— На Майдані, біля Профспілок, — пояснив Андрій.

— На Майдані? — не зрозуміла дівчина. — Якому Майдані?

Андрій почувався збитим з пантелику. Хіба зараз існують якісь інші Майдани?

— Майдані Незалежності, — пояснив він і додав. — Якому ж іще?

— Незалежності? — подив дівчини сягнув найвищої ноти. — Якої незалежності?

Від такої наївності Андрій навіть розгубився:

— Звичайної, нашої незалежності. На барикадах. Ти ж сама тут була.

— Де була? — вона теж розгубилася.

— Ну, ти ж казала про барикади. Я ще про дочку в тебе питав.

Однак його слова вочевидь не знаходили розуміння на тому боці.

— Ви у Каунасі, чи що? — перепитала дівчина.

— Якому Каунасі? Я в Києві!

— В Ки-є-ві? — дівочий голос знову забринів здивуванням. — А що у вас відбувається?

— Як це, що?! — Андрій вже починав дратуватися її загальмованістю. — Революція відбувається. Майдан! Барикади! Ти що, не в курсі?

— Ні, — щиро зізналася дівчина. — Я гадала, це тільки в нас.

— Де це, у вас? — на зрозумів Андрій.

— Як це, де? — тепер уже дівчина почала дратуватися. — У Вільнюсі. В Литві.

— А у вас там що? — у свою чергу здивувався Андрій.

— Як це, що? — обурилася дівчина. — Революція! Барикади! Солдати і танки!

Від почутого Андрієві очі полізли на лоба.

— У вас танки?

— У нас танки! — немовби про щось звичне сказала співрозмовниця.

— Офігіти! — Андрій глянув на екран телефона, немовби не довіряючи своїм вухам, але там був номер дочки, а це очевидно була не вона. — А ти точно знаєш про танки?

— Сама бачила, — запевнила дівчина. — Я щойно звідти.

— Тю-у-у! — присвиснув Андрій. — Так це й у вас почалося! Звиздець!

Дівчина на тому боці трохи помовчала і сказала співчутливо:

— А вас гранатою, я бачу, сильно зачепило.

— Та трохи є, — зізнався Андрій. — Слухай, а що ваша влада?

— Не знаю. Збирається іти у підпілля.

— Ого! — Андрій відчув, як від почутого його відпускає і дзвін у голові, і запаморочення, ба навіть очі починають краще фокусувати реальність. — Оце діла! Ну нічого, тримайтеся! Ми зараз тут бігом переможемо і вам допоможемо!

— Та тримаємося, — зітхнула дівчина. — Дякую.

Вона поклала трубку, і Андрій ще раз подивився на телефон, неначе не вірив власним вухам. Це ж треба! І у Вільнюсі почалося! Але якщо там танки, то це Росія, хто ж іще? Значить вона під шумок київського Майдану почала окупацію Литви? Оце так діла!

Поки Андрій витріщався на власний телефон, з темряви виринув Семен із пляшкою води в руках. Він нахилився над товаришем:

— Осьо, ледь знайшов, такий бардак. Пий, — обережно, щоб не розлити, він відкрутив кришку.

Андрій вільною рукою взяв воду і почав жадібно пити, бо горло і губи пересохли ще від вибуху, а зараз новини з Вільнюса зробили їх іще сухішими.

— Слухай, — казав він у перервах між ковтками і знову брався до води, а тоді до слів. — Я тут... випадково... до Вільнюса додзвонився.... Так там теж танки на вулицях.

— Та іди ти! — не повірив Семен.

Андрій нарешті припинив пити і витер губи тильною стороною долоні.

— Реально! — запевнив він. — Я з дівчиною оце говорив, вона сама бачила.

— Та що ти вигадуєш? — Семен недовірливо скривився.

— Яке там вигадуєш! — обурився Андрій. — Каже, уряд іде у підпілля.

Навіть на Майдані, оточеному барикадами, ці слова звучали фантасмагорично.

— У підпілля? — перепитав Семен і зіщулив очі, немовби придивляючись. — А тебе, здається, сильно гранатою тарахнуло.

— Та клянуся! — рвонувся вперед Андрій.

Така гарячність примусила Семена замислитися.

— Не може того бути! — із сумнівом почав він, потім почухав потилицю під шоломом. — Хоча... якщо про танки правда, значить це Росія.

— А я що кажу!

— А якщо Росія, — продовжив міркувати Семен, — значить танки скоро будуть і в нас.

— В нас? — ця проста ідея якось не спадала Андрієві на думку.

— До бабки не ходи, — запевнив Семен. — А що це за дівчина, з якою ти