Ірена Ігорівна Карпа - Bitches get everything

той самий вікінг. Не стильно якось – ще вирішили ми. Пара «Макарових» пасувала б більше, але ж спиздженій жирафі шийні хребці не рахують.

Якраз десь зовсім трохи перед тим (чи то було в ліжку попередньої ночі?) ми планували зареєструвати власну Терористичну Організацію.

– З обмеженою відповідальністю, – сказала Стоґнєвіч.

– Угу. І ще ЗАТ «Автовідповідач». Така дочірня хуйня. Щоби вона брала на себе відповідальність за всі теракти світу. Типу, витратила «Алькаїда» бабло на щось, а ці – ррраз! – і бігом відповідальність присвоїли. Такий от шаровий піар.

Таксист, звісно, ні про що таке не думав. Він просто мусив підвезти нас до точки Ж, де я так люблю гуляти м'ясними рядами і звідкіль зовсім близько стоїть моя хатка. Пам'ятник архітектури, йолка-палка. Тільки от таксисту ми про це не кажемо. Натомість заводимо з ним веселі розмови про трамвайні колії і про те, хто з нас двох (він нас за одну особу рахував) тупіший. Все м'ялося піснями формату «нахуя вам марганцовка?!» (Чи що там вони у піснях про братків і їхню любов співають?)

– Хароший такой парень, – каже Стоґнєвіч.

Я мовчу.

Вона відкриває жовту сумку і тягнеться по гаманець.

– Да що ви, дєвчьонкі, дєнєг не нада, – каже хароший парень.

– Це ж бо як, «нє нада»? – вона таки не зрозуміла.

У мене в голові почали бриніти сигнали WARNING. Якщо Стоґнєвіч хтось заперечує, він автоматично ставить експеримент над собою.

– Да так… ви такіє дєвчьонкі сімпатічниє. Єщьо і с тєлєвідєнья… Не нада. Мнє лучьше автограф.

– Шо? Ти що, бик, сказав? Ти що, тут з чєм-та нє сагласєн? – Стоґнєвіч затиснула в сумці щось, що могло би видатися ерегованим чоловічим органом, не покажи воно на світ Божий свою головку.

– Я… я… да я нічо! – хароший парень помітив пєкаль. Пє-каль втупився у харошого парня.

– Ану, давай бєрі бабло! – прогарчала Стоґнєвіч.

Отут я на секунду втратила сенс фрази: давай чи бери? А хароший парень, очевидно, всрався, бо в машині різко стало, гм, тепло… Стоґнєвіч, тепер уже не встидаючись, тикала його в пику вікінгом. Вікінгу це явно не подобалося, в нього, може, вроджена мізофобія, не всім же працювати в упор!

– Д-да, д-да… – проддакав він і тремтячими пальцями взяв ті наші 10 грн. Ми вийшли з його калічної машини іще трохи стрельнули вслід. Не попали, бо вікінг збридився і його, ймовірно, нудило.

– От асьол, – сказала Стоґнєвіч. І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води. Але жартувати довго не довелося – сука-підар-хароший-парєнь встиг спиздити у Стоґнєвіч Мессера. Так звали її телефона.

– Тепер ясно, чого він бабла не хотів, – зітхнула я.

– Або просто Мессер випав, – знизала плечима Стоґнєвіч.

Телефон, що б там із ним не сталося, на наші заклики не відповідав. Я ще написала страшне погрозливе повідомлення на адресу «харошого парня», якщо він раптом візьметься читати записи чорного ящика Мессера. Пообіцяла йому сім років поганого сексу і перманентні поломки ходової його «деву». Парень не реагував. Можливо, вже десь розбився. Поблизу дитсадка, наприклад. Тіки от не треба мене звинувачувати у чорнушності!

Надворі стояла ніч. Все було прекрасно й монохромно.

Ну й потім я зникла. Ми зникли. Зігравши собі в російську рулетку, ми вирішили провести репетицію свого неіснування. Забарикадувалися вдома і не підходили до інтернету. Навіть по-думки. Навіть похід у податкову стосовно реєстрації нашої терористичної організації відклали.

– Доктор Зло, – назвала мене Стоґнєвіч, коли я певний час по тому відкрила скриньку і тішилася реакціями близьких на моє зникнення. Втім, не таке я вже й зло – я ж одразу всім, кому це важить, повідомила, що Акєла прамахнулся і ми просто проходимо реабілітацію…

Кройб написав щось таке, що я, коли б жила в позаминулому столітті, обов'язково 6 носила в медальйоні:

Vyjavljajet'sja, vidchuttja vtraty – vtraty tebe - je takym boljuchym, shcho azh korchyshsja. Okhjakja vlyp, sonce moje. YYYYYYYYYY

А потім іще:

Ja ne mih spaty і majzhe ne mih dykhaty. Sered nochi do menй dijshlo, shcho meni pyzdec'. Tobto bez tebe meni pyzdec.

YYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY

– Доктор Зло, – знову повторює Стоґнєвіч, коли ми йдемо гуляти на попсовий Андріївський узвіз. Власне, в таку годину ночі він якраз і не попсовий. Нема бариг, що продають свої матрьошки (вері юкрейніан сувенір!), нема торговців ламкого «срібла» і серійно-конвеєрної «ручної роботи». Нема (тобто є, але його не так сильно видно) муляжа пам'ятника «Тарасу Григоровичу», де істота, схожа на міфічного анацефала з непропорційно малим тулубом журиться бозна-чим (очевидно, долею народу. згідно з оригінальним задумом свого творця). На тому горе-пам'ятнику, щоби люди не сприймали всерйоз ушаровареної й врушниченої поторочі за нещасного поета, ми колись були червоною фарбою з аерозольного балона написали з малим МАЙКЛ ДЖЕКСОН. Вже наступного дня наш напис загіпсували любителі прекрасного… Альо, міліція? Це були ми!

Повз нас проходять двоє субтильних мучачиків у лайкових джекитах. Вони ніжно туркочуть між собою:

– Ну што, пайдьом в театр?

– Нет, в театре ми уже билі.

– Та нет, то ми билі в кінатєатрє, а нада єщьо проста в театр пайті…

Ми зі Стоґнєвіч перезираємося. Який концептуалізм!!! Але Стоґнєвіч мислить в конкретніших категоріях, вона про що думає, те й озвучує:

– Підараси.

– Ага, – погоджуюся я.

– Нда. Куда уходят настаящіє мущіни?

– Точно! І взагалі, це неприродно для мужика – бути гомо-фобом! Це ж тьолки мають гоміків ненавидіти!

– Ага, бо ж відбивають кращі кадри. Щоправда, саме про цих такого не скажеш.

– Всьо, я придумала. В рамках нашої благодійної терористичної організації обов'язково буде програма «Жіноча помста піда-расам».

Стоґнєвіч погоджується і ми завертаємо на Притисько-Микільську. Там просто на дорозі білою фарбою намальовано велетенське сердечко і в ньому жовтими буквами якийсь ромео втулив: «Сладкая, я люблю тєбя!!!»

Стоґнєвіч ніколи не проходить повз вияви прекрасного спокійно. І тут вона не залишається байдужою. Стає в центрі цього сердечка й щосили, задерши очі до неба, волає:

– Сладкая-а-а!!! Я люблю тєбя-а-а-а!!!!

00:00:00:11

Минає день. Чи два. Ми зі Стоґнєвіч не рахуємо їх. Прокидаємося о третій дня, в ліжко йдемо о сьомій ранку. Час біжить скажено швидко. Щойно була північ – і ось уже пів на четверту. Ми пролежали цей час у ванні, пролежали цей час на канапі з фільмом Лінча, чи Коенів, чи Джармуша, ми пролежали цей час на столі, поїдаючи смачну й нездорову їжу. Якби наша духовка була не мікрохвильовою, про нас можна було б сказати: «Ані