Богоміл Райнов - Людина повертається з минулого

— Не знаю, що й думати, — знизала плечима Віра. — Переді мною Танев виступав переважно в ролі кавалера і люб'язного господаря. Надмірно галантний і занадто сильно напахчений літній добродій, який послужливо пропонує вам коньяк і старі анекдоти… І все-таки маю відчуття, що такий ось Танев убив би людину, не змигнувши оком, якби тільки вбивство дало йому користь.

— З чого, власне, живе Танев?

— Я й сама задавала собі таке питання… але даремно. Колись, під час процесу, його майно конфіскували. Потім, після смерті свого батька, Танев успадкував квартиру й якусь хатку в передмісті, втім, зовсім зруйновану під час бомбардування. Казали, що старий лишив йому іще «дещицю», та чи лишив насправді й скільки, про те знає тільки Танев.

— Я чув, що Танев мав і машину.

— Так. Він на ній і поїхав. Має машину, чимало тратить грошей на «відвідувачок»…

— Мабуть, і на Мімі…

— Цього не знаю. Зверніться до неї. Вона компанійська, сподіваюсь, усе розповість вам сама.

— Гаразд, — кивнув я. — Раз компанійська, може й порозуміємося.

Віра допитливо глянула на мене.

— Що, вгадуєте мій вік? — запитав я.

Господиня засміялася.

— Для нас, — кажу, — найгіршими бувають пацієнти двох типів. Одних запитуєш, як провели минулий день, а вони починають із спогадів про свої перші кроки. З інших кожне слово треба витягувати обценьками.

— В лікарській професії так само, — зауважила Віра. — Тому я вибрала дітей.

— Дуже розумно, — визнав я. — На жаль, мені нема чого робити з дітьми.

— А дитяча злочинність?..

— Справді. Тільки я ловлю убивць.

Віра кинула на мене швидкий погляд:

— Значить…

— Та ні, — кажу. — Нічого не значить. Взагалі, думайте про свої справи, а мої полишіть мені. І не прохопіться нікому, що я був тут.

— Не турбуйтеся. До мене майже ніхто не приходить.

— Вірю вам, — кивнув я і підвівся з клятої табуретки, як і чекав, з болем у попереці. Потім глянув на величезний букет хризантем і мовив:

— Які свіжі квіти… Ніби щойно зрізані… Ви самі собі купуєте квіти чи… вам їх дарують?

— Е-е, інспекторе… — застережливо промовила Віра.

— Вибачайте. Професійний дефект. Звикаєш задавати запитання, й подеколи інерція заводить тебе далі, ніж дозволено. А оця ваша Сусанна, тобто Мімі, вдома?

— Навряд, — відказала Віра. — її присутність завжди озвучена музично. Якщо не чути радіоли, значить, ще не повернулась.

— Як ви гадаєте, — запитав я, — чи не почекати її?

— Боже мій, від певного часу кожен, хто сюди приходить, хоче когось чекати. Чекайте, як маєте охоту. Тільки не вірю, що вам пощастить. Тепер вона живе!

— А ми що? Агонізуємо?

— Ми існуємо. А вона живе: ходить по ресторанах, танцює, стежить за програмами в барах, бере од життя все!

— Ага! Ну, в такому разі…

Я не закінчив фрази, бо в цей момент грюкнули двері й невдовзі почувся мелодійний жіночий голос. Жінка наспівувала джазову мелодію.

— Прийшла Сусанна, — сказала Віра.

— Тоді слід поспішити, поки вона кудись не завіялась, — пробурмотів я, беручи капелюха.

— Ви ж навіть чаю не випили…

— Зараз вип'ю. Я, знаєте, завжди так: чекаю, поки чай прохолоне, а потім — одним духом. Діє зогріваюче.

Продемонструвавши свою манеру пити чай, я вийшов у хол.

Присутність Сусанни справді була музично озвучена. Звуки радіоли долинали з-за завіси, і це напевно зацікавило б і вічного скептика Холмса. Я підійшов до завіси, але — несподівана незручність: нема в що постукати.

— Товаришка Петрова? — питаю крізь завісу. У відповідь чути хрипкі вигуки Джоні Холідея.

— Товаришка Петрова? — питаю вдруге, вже значно голосніше.

— Та я тут, чого зволите? — чую з-за спини.

Обертаюся. Сусанна стоїть поряд. Вона, мабуть, йшла з кухні, бо тримала в руці електричне джезве[10] з якого капала вода.

— Маю до вас невелике діло, — пояснив.

— Прошу!

Мімі пройшла вперед, підняла завісу, і ми опинились у відгородженій частині холу. Запорошені стіни так-сяк почищені. Занадто багато різностильних меблів: до хазяйського мотлоху Мімі, видно, додала й свій. Біля дивана на маленькому столику електропрогравач. Це свідчило про певну звичку господині.

— Лежимо й музику слухаємо, га? — запитав я добродушно.

— Ви б теж так само робили, коли б цілий день простояли на ногах. Сідайте! — запросила Мімі й притишила звук радіоли.

Я огледівся, але не побачив, де можна було б влаштуватися. Два важких оксамитових крісла закидані панхочами, жіночою білизною й пластинками.

— Момент, зараз звільню місце, — бурмотіла Мімі, намагаючись через трійник увімкнути одночасно радіолу, електрокамін і джезве.

— Ви, бачу, майстер по електричних приладах, — сказав.

— Аякже, майстер! Була б майстром, то поставила б ще один штепсель, а не чекала, коли, нарешті, принц спроможеться зробити це.

— А тут є й принц?

— Атож, маємо свого принца…

Мімі нашвидку зібрала речі з одного крісла й жбурнула їх купою на інше.

— Прошу! А ви, власне, у якій справі?..

— Мені потрібна маленька довідка, — відповів я, сідаючи. — Я з міліції.

— З міліції? — злякано перепитала Мімі. — Влипла!

— У що влипли? — поцікавився я.

— Він же не вмер? — запитала Мімі, занепокоєно дивлячись на мене.

— Вмер.

— Невже? — Жінка розпачливо піднесла руки до рота.

— Вмер, — повторив я. — І до того ж остаточно. А, власне, про кого ви питаєте?

— Та про того, що його Жора вдарив пляшкою по голові.

— А, про того не знаю. В цій справі зверніться до когось іншого. Я кажу про Медарова.

— І Медаров помер? — спитала Мімі, зовсім засмучена. — Боже, що це з людьми коїться! Всі вмирають.

— Не побивайтеся, — сказав я філософськи. — І ми помремо.

— Правда ж! — вигукнула Мімі, несподівано пожвавившись. — І я те саме кажу: всі помремо. Отож менше клопоту й більше розваг, поки живі. Відколи говорила це Вірі. А вона: «В тебе несерйозне ставлення до життя». Навіть почала називати мене Сусанною. Про цю Сусанну, певно, й вам ляпнула?

— Чому Сусанна? — запитав я. уникаючи відповіді.

— Бо до мене все старі липнуть. А які вони старі? Принцеві ледве перейшло за п'ятдесят. Медаров не був мені ані нареченим, ані приятелем…

— Все-таки він частенько гостював у вас, — зауважив я.

Мімі нахилилася над джезве. Поставила каву й цукор, вишкребши з пачки те, що, мабуть, лишалося на дні з учора. Вигуки в радіолі стихли, але замість них почулося квакання якогось танго.

— Гостював… — пробурмотіла Мімі. — Сідав і чатував, коли повернеться принц.

— Маєте на увазі Танева?

— Так, Танева. Але я зву його принцем.

— Вважаєте, що так звучить лагідніше?

— Я це вигадала не через те, що лагідно звучить, а тому, що він за холодну воду не береться.

— Людина звикла, щоб їй прислужували.

— Атож, тільки я не звикла прислужувати.