Орхан Памук - Біла фортеця

class="p1">Сказав, що не знаю, чому він — це він, і додав, що там, у Європі, це питання є надзвичайно актуальним. Провадячи так, я добре усвідомлював, що похапцем не наведу йому жодних доказів чи прикладів, лише інтуїтивно я відчував, що саме він жадає почути, підсвідомо знав, що ця гра йому сподобається. Він остовпів. Це приголомшило Ходжу й надзвичайно зацікавило, з його погляду я зрозумів, що він чекає на продовження, а коли я закінчив, попросив повторити сказане: невже й справді вони переймалися цим питанням? Збагнувши, що я змірюю його схвальним поглядом, привітно посміхаючись, Ходжа розхвилювався і почав виправдовуватися, що запитує про це не тому, що вони теж цікавились, ба він навіть не знав, що вони теж цікавились, він сам прийшов до цього, і, взагалі, йому байдуже до того. «То якийсь голос ніби пісню співає, навіває мені різні думки», — сказав він трохи згодом із загадковим виразом обличчя. Той співун у його вухах нагадував йому покійного батька: тому, виявляється, перед смертю теж являвся такий співун, лише пісні були в нього інші. «А мій, — каже Ходжа, намагаючись приховати зніяковіння, — товкмачить одне й те ж: Я — це я, я — це я, ох!»

Я ледве не пирскнув сміхом, але стримався. Якби це був жарт, Ходжа б теж зайшовся реготом, але він не сміявся, хоча й розумів, що вигляд у нього кумедний. Щоб врятувати ситуацію, я мусив підтримати Ходжу, натякнути, що розумію і комічність вигляду, й глибину його помислів, адже мені кортіло продовження. Мовив, що варто прислухатися до слів, які звучать у нього у вухах, адже виконавець цієї пісні не хто інший, як він сам. Та мої слова здались йому глузуванням, і він вибухнув гнівом. Він репетував, що й сам це знає, лише дивно йому, чому саме ці слова постійно виринають у його свідомості.

Я не став чіплятися, тому не відповів, хоча й знав не тільки з власного досвіду, а й з прикладу своїх братів, що почуття нудьги у дітей-егоїстів породжує або плідні наслідки, або ж закінчується нічим. Я сказав, що варто думати не про причини навіювання саме цих слів, а про їх суть. На хвилину у мене промайнула думка, що Ходжа з'їхав з глузду від тієї порожнечі, в якій опинився, та я розрадив себе тим, що буде цікаво спостерігати за його поведінкою, мало того, приємно, і я теж врятуюсь від безпробудної нудьги. А ще я втішав себе, що цього разу розмах думок Ходжі може мене здивувати своєю глибиною, і час промайне швидко й цікаво. «Що ж мені тепер робити?» — нарешті безпорадно запитав він. Я відповів, що треба думати, чому я — це я, та говорив це без зайвої дидактики, адже з дилемою міг справитися винятково він сам. «І що мені робити? — з іронією вів далі, — стовбичити перед дзеркалом?» Напруження не сходило з його лиця. Я замовк, даючи йому змогу подумати. Та Ходжа не вгаваючи торочив: «Для чого дивитися в дзеркало?» Тут вже увірвався й мені терпець, хоч я розумів, що Ходжа самостійно не впорається. Мені хотілося випалити йому, що без мене він нічого не спроможний зробити, та не вистачило духу; врешті я в'яло порадив йому дивитися в дзеркало. Насправді, я його не боявся і завжди говорив, що думав, та цього разу в мене забракло сил терпіти його недоумкуватість. Він позеленів від злості, грюкнув дверима, гаркнувши на мене, що я дурень.

Коли через три дні я знову повернувся до цієї теми, то помітив, що йому хочеться говорити про «тих інших», тому я продовжив свою гру, мало того, сама вже розмова породжувала надію на цікаві наслідки. Я порадив Ходжі дивитись у дзеркало частіше, ніж він це робить, взагалі частіше, ніж це заведено тут, у його країні. Розповів, що у нас навіть будинки простих людей прикрашені дзеркалами в красивих рамах, що вже казати про палаци королів, принцес та іншої знаті, однак дзеркало не лише атрибут декору, воно слугує й мешканцям, які піклуються про зовнішність та думають про себе. «Невже?» — запитав Ходжа з наївністю, яка мене здивувала. Я був переконаний, що він повірив моїм оповідкам, та раптом він розреготався: «Невже вони з ранку до ночі лише те й роблять, що видивляються в дзеркало?» Вперше він глузував з того, що я розповідав про свій край. Я розлютився, мені хотілося зачепити його за живе, тому я випалив не думаючи, що людина сама має вирішити, ким вона є, та в нього, Ходжі, кишка тонка. Я досягнув своєї мети, гіркотою образи наповнилося його обличчя, і я був на сьомому небі від щастя.

Однак таке задоволення обійшлося мені дорого. Правда, не цього разу, а трапилось це за кілька днів по тому, він не погрожував убити мене чи отруїти, ні, він пішов далі, наполягаючи, щоб я проявив ту сміливість, якої нібито так бракувало йому. Звісно, я намагався все звести на жарт, буцімто дивитися у дзеркало й думати про себе — це дурниці, я мав намір знову його розізлити, тому й підібрав відповідний тон, однак він не піддався, а почав погрожувати мені, сказавши, що залишить мене без їжі та зачинить у кімнаті. Так, я мав на папері проявити всю свою відвагу і написати, ким я є; а він збагне, як це робиться, побачить, наскільки я сміливий.

Розділ 5

Спочатку я написав кілька сторінок про незабутні дні, які ми провели у нашому маєтку в Емполі разом із братами, матір'ю та бабусею. Чесно кажучи, не знаю, чому я звернувся саме до цього, аби пояснити, що я — це я; можливо, через згадку про чудові дні, які здавались такими далекими; а ще тому, що від тих непотрібних слів, які я випалив у гніві, Ходжа насупився й відчайдушно наполягав на моїх поясненнях. Отже, я, як і зараз власне, для того, щоб зацікавити читача, захопити його уяву, мав розповісти найяскравіші миті свого життя, які розтанули у потоці мрій. Спочатку Ходжі не сподобалися мої спогади, викладені на папері; він говорив, що будь-хто може написати таке, і він не вірить, що це сповідь людини, яка після довгих роздумів, дивлячись на себе в дзеркало, таким чином відповідає на поставлене запитання, відповідно, це й не та сміливість, якої я не помічав у Ходжі. Не прореагував він і на опис душевних переживань під час нашого з батьком полювання, коли з лісових