Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

— Я П'явочка, від слова «п'явка», — поправив директора Сашко.

— А я як фказав? — здивувався Хуба Буба.

— Ви сказали П'яточка, від слова «п'ята», але річ не в тім, — втрутилася Соня. — Справа в тому, що Чу не збирався топити Валю.

— Не збиравфя? — здивовано спитав Кіндрат Мусійович. — А фому? Тобто я хотів фказати: фо ж то було?

— То був просто жарт, звичайний жарт.

— А ти фо фкажеф? — директор зиркнув на Тому.

— Ну, не знаю, — задумалася Тома і подивилася на Сашка, який з-під столу показував їй кулака, — може, й жарт, а може…

Сашко тим часом показав ще одного кулака й насупив брови.

— Таки жарт, — видушила з себе Тома, — Пластиліненко такий жартун…

— Боже мій! — скочив на ноги Хуба Буба. — То його негайно треба витягти з міліції, бо фе пофадять. Ідіть на уроки, а я поїду по Плафтиліненка.

— А можна ми з вами? — в один голос заканючили Соня з П'явочкою.

— Поїхали, — махнув рукою директор, — а ти, Козохват, іди на урок, тобі не можна пропуфкати занять.

— А фкажіть мені, діти, — спитав Кіндрат Мусійович, коли вони втрьох уже мчали до міліцейського відділку на директорській «Таврії», — чи Плафтиліненко дафть мені якого гарненького фантика, якфо я його заберу з міліції?

— Дасть, дасть, — запевнила директора Соня, думаючи, який саме фантик зі своєї скромної колекції доведеться віддати.

Вони припаркували машину біля відділку й увійшли. На першому поверсі сидів черговий міліціонер, ще зовсім молодий. Хуба Буба «озброївся» рішучим виразом обличчя і підійшов до нього.

— Хто тут у ваф головний, юнафе? — суворо спитав директор.

— А ви в якій справі? — трохи розгублено відповів черговий. — У вкрай важливій, юнафе. Хто веде фправу заарефтованого Плафтиліненка?

— Цим займається сержант Свинобій, другий поверх, кімната двадцять два, — спантеличено пояснив міліціонер.

— Фпафибї, юнафе, дванадцять балів, можете фідати, — промовив директор і махнув Соні й Сашкові, що стояли біля дверей: — Гайда!

— А ці діти… — підскочив спантеличений молодик.

— Фпокійно, вони зі мною, юнафе. Це не діти — це важливі фвідки.

На другому поверсі швидко знайшли потрібну кімнату. Сержант Свинобій був на місці.

— Здрфтуйте, фановний, — привітався Хуба Буба, — нам потрібен Фу Плафтиліненко! І то негайно.

Зараз Кіндрат Мусійович здавався втіленням рішучості й непохитності. Соня навіть замилувалася ним.

— Нам він теж потрібен, — парирував сержант, — та ви не хвилюйтеся, сідайте.

— Ріф у тім, — повів далі директор, сідаючи на стілець, — фо Плафтиліненко не може пропуф кати уроки, він муфить повернутифя до фколи.

— Розумію, — кивнув міліціонер, — але хто ви, власне, такі?

— Я не назвавфя? — здивовано звів брови Хуба Буба. — Кіндрат Муфійовиф Кульбаба — директор фколи, де навфаєтьфя Плафтиліненко. А оце, — він кивнув на Соню з Сашком, — це одні з найкраффих… ну… умовно кажуфи, уфнів нафої фколи. До рефі, одноклафники арефтованого й дуже, дуже важливі фвідки. Вони зараз підтвердять, фо Плафтиліненко не винен. Свою переконливу промову Хуба Буба закінчив страшенно ефектно: він надув великецьку бульбашку з жуйки, а потім голосно нею луснув.

— А що це ви, перепрошую, оце зараз зробили? — геть отетеріло спитав міліціонер.

— Хто, я? — отямився й почервонів директор школи. — Ніфого, а фо?

— Це була жуйка, так? — поцікавився міліціонер.

— Ви про фо? — прикинувся шлангом Хуба Буба. — Жуйка?

— Мені здалося…

— Вам здалофя, фановний, буває, — поблажливо махнув рукою Кіндрат Мусійович. Хіба міг він зізнатися, що директор школи № 1 жує жуйку.

— Чекайте, — зовсім розгубився сержант, — я бачив у вашому роті жуйку, ви щойно надули з неї отакенну бульку.

— Ге, гарна! — з азартом вигукнув Хуба Буба, та тут-таки знітився. — Пробафте. Більфе не буду.

— Але я думав, що директори шкіл… — почав був міліціонер, але директор перебив його:

— Фкідлива звифка. Не сумнівайтеся — я фправжній директор фколи.

— Справжній, справжній, — підтвердили Соня з П'явочкою. — А Чу таки не винен, він лише хотів пожартувати, просто так вийшло.

— Я знаю, — сказав міліціонер, — він узагалі хлопака добрячий, учора допоміг нам знешкодити озброєного грабіжника. І знаєте, ким виявився цей злодюга? Це був сам Вітя Шапкар — небезпечний рецидивіст. Ми за ним цілих три роки ганялися — ніяк узяти не могли. А ваш Чу — молодець.

— Ух ти! — захоплено вигукнув Сашко. — А я вчора Валю з басейну витяг. — І ти молодець, — похвалив П'явочку сержант, — підростеш — приходь до нас, тут такі меткі хлопці згодяться.

— Та я хоч зараз! — Сашкове лице так і засяяло з радості. — А пістолета дасте?

— Ні-ні, це неможливо! — заперечив директор. — Не відпуффу. Ти забув, фо ти воротар збірної молодфих клафів? Он фкоро фінал, хто фтоятиме?

— Ну добре, я після школи прийду, — похнюпився П'явочка.

— То як щодо Чу? — спитала міліціонера Соня. — Ви його вже відпустили?

— Та ні, — відповів сержант, — я його вчора теж агітував у міліціонери піти, у нього талант. Але він ну ніяк не хоче, каже, що йому когось вистежити треба і ще щось там про якісь змагання з бігу та якесь зиркало…

— Про Збіговисько ї про глипача, — вирвалося в Соні.

— Ага, так, так, — погодився сержант, — так він і сказав. — А шкода, бо ми з вашим Чу всяким розбишакам прикрутили б гайку.

— А де ж зараз Чу? — спитав П'явочка.

— Розумієте, закон є закон. Справедливість, так би мовити, — найголовніше в нашій роботі. Чу хоч і заради сміху, але таки кинув ту малу в воду, а це — дрібне хуліганство, між іншим. Тому, на жаль, він мусить відбути п'ятнадцять діб покарання, бо хоча за мірками чудовиськ він ще малий, однак за людськими — вже майже повнолітній: каже, ніби йому більш як шістнадцять років. Зараз він у камері.

— Разом із злочинцями? — злякалася Соня.

— Та що такому героєві ті злочинці, спить собі. Ходімо, якщо хочете побачитись, до нього. Вже, мабуть, прокинувся. Коли