Василь Миколайович Шкляр - Елементал

колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі.

І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:

— Біслан!!! Єдине прошу — не показуй цю плівку Асі.

Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.

— Якій Асі?

Я назвав її прізвище.

— Звідки ти її знаєш?

— Приїхав до неї. Я її брат.

— Я не Біслан,— похитав головою красивий гад — аж непристойно красивий як для чоловіка.— А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?

— Мене ніхто не питав.

— Тебе ж узяли в Радуєва.

— Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.

— Ти був і в Лабазанова? — здивувався він.

— Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Гуда.

— Так воно і було,— погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув бороданеві: — Розв’яжи!

Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.

— Я сказав розв’язати! — гримнув красюк.— Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.

Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:

— Біжи вмийся. А цього закопайте.

Тоді одвів мене вбік і спитав:

— Чому ти подумав, що я Біслан?

— Не знаю.

— Хіба ти його ніколи не бачив?

— Ні,— сказав я.

— Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

— Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвердила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

— Вона нічого мені не переказувала?

— Нічого.— На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

10

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

— Вас турбують із Комітету біженців,— сказав я.— Чи можна Русланбека Ахметовича?

— Його немає. Щось передати?

— Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів[27].

— Спробуйте передзвонити через півгодини.

— Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

— У ресторані «Рояль»,— сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської столиці.

— Там що, грають на роялі? — спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звичайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цеглину» дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда-вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря — літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

— Як доїхали?

— Доїхав,— сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.

— Ви не зважайте на мене,— сказав він.— Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

— Це треба було зробити давно,— він дивився на мене так, ніби просив вибачення.— Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?

— Ґренуй[28],— сказав я.

— Як?

— Ґре—нуй!

— Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Гренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

— Дитину? — повів я бровою.

— Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

— Хеда? Її звуть Хеда?

— Хіба ви не знали? — здивувався він.

— Для мене це не має ніякого значення,— сказав я.— Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

— Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?

— Днями,— сказав я.

— Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса,— подумав я.— Нещасливе твоє ім’я».

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля