Чак Паланік - Снаф

Баньян був уже цілу купу виплат за будинок, за машину, за кредит тому. Того, що просто зараз тобі потрібна пігулка, а мені потрібне бабло».

З іншого кінця кімнати до нас іде номер 72. Не одразу. Він робить кілька кроків до закусок, де з’їдає картопляний чипе. Робить ще крок, зупинившись біля координатора, каже щось їй у вухо, й вона гортає аркуші на своїй планшетці. Але весь цей час він робить велике коло, щоб повернутися до мене й Бакарді.

Координатор кричить: «Джентльмени, хвилиночку уваги!» Дивлячись у планшетку, вона вигукує: «Прошу підійти таких трьох виконавців…»

Чоловіки біля столу припиняють жувати. Ветерани завмирають, пластикові бритви зависають над шкірою їхніх литок та сідниць. Чоловіки з мобільними біля вуха чи з бездротовими гарнітурами припиняють говорити, замовкають та підводять голови, щоб послухати.

«Номер 21… — вигукує координатор. — Номер 283… і номер 544». Вона розгладжує папери на планшетці та підіймає руку просто вгору, щоб помахати в повітрі. «Проходьте сюди, джентльмени», — каже вона.

Я трясу пляшечкою, вже напівпорожньою, щоб залишок піґулок заторохтів, і кажу: «Це було вже близько». Я кажу: «Отож п’ятдесят доларів — або пий ту пігулку, яку ти зберігаєш».

Бренч Бакарді вдихає, його груди, крила й косий прес — все надувається до гігантських розмірів, і він видихає видихає одним довгим, напахченим м'ятою подихом. «І що, — каже він, — ти справді тусувався з Доллі Партон?»

Слухаючи, як пульс шугає мені у вуха, я прикриваю одне око. Відкриваю його. Прикриваю друге. Я не сліпну, ще ні.

І лунає голос: «Можу я з вами поговорити?» Чоловічий голос.

І що б ви думали? Поруч номер 72 — стоїть зовсім близько, всього за кілька кроків позаду мене та Бакарді.

Постукуючи одним пальцем по кулону, ніготь обведений темнішим брунатним, Бакарді каже: «Ця піґулка — це одна з тих “чудо-таблеток”». Постукуючи по кулону, він каже: «Неважливо, що негаразд, чувак, оця хрінь усе вилікує». Він усміхається ледве-ледве, цих його фальшивих зубів не видно з-за коричневих губ, і Бренч Бакарді каже: «Ця крихітка вилікує що хочеш».

Я трохи нахиляюся до молодого чоловіка, номера 72, ворушу п’ятірнею волосся на маківці так, щоб він бачив, та запитую: «Моє волосся справді рідшає?»

Розділ 12

Шейла

Міз Райт бігає підтюпцем по доріжці, підіймаючи коліна аж до пояса, стегна туго затягнуті в чорні велотреки. Груди підстрибують, колихаються з боку в бік, підтримувані білим спортивним бюстгальтером. Лікті зігнуті літерою L, кисті рук розслаблені в зап’ястках та бовтаються вільно. Ноги в тенісних туфлях ляпають по бетонній доріжці.

Шкіра на її животі туга та засмагла. Ніяких розтяжок. Ніщо не видає в ній жінку, яка народжувала.

На її промежині чорний спандекс обтягує невелику опуклість. Більшу за «верблюже копито». Значно більшу за «лосину ніжку»[18]. Незрівнянно більшу за клітор. Промежина міз Райт набухає, надимається, підстрибує. Ще один крок, її нога тупає по бетону, й пухир у її велотреках починає повільно посуватися вниз однією штаниною.

Ми бігаємо вздовж вкритого травою поля. Міз Райт поглядає на закріплені в теці з трьома кільцями папери, які я тримаю. На кожній сторінці у файлі з прозорого пластика лежать шість полароїдних фоток. На кожному фото під погрудним зображенням чоловіка чорним маркером написано номер. Шістсот з гаком дрочил підписалися на наш проект. Ці онаністи та спермодави. Ці членотряси, які пройшли перевірку на гепатит. Однією рукою я стискаю верх моєї теки, притискаючи її іншим кінцем до живота. Другою рукою я перегортаю сторінки, водночас стискаючи в пальцях ручку.

За кожним кроком тека довбе мене в пуп. Важезні 100 з гаком сторінок.

Пухир у велотреках міз Райт, він на мить зупиняється, затриманий еластичною стрічкою внизу штанини. Спандекс та гумка роздуваються та нарешті відригують рожеву кульку, що волого поблискує та стрибає — раз, два, три, — лишаючи темні мокрі плямки на сірому бетоні.

Міз Райт каже: «Блядь». Шепоче це слово, ляпаючи себе по нозі там, де вислизнула кулька.

Кулька котиться, залишаючи плямки — чотири, п’ять, шість, — по доріжці назад у наш бік. Сім, вісім, дев’ять — і з трави вистрибує собака та хапає кульку зубами. Такий чорний собака, лискучий, мов тюлень на тоненьких ніжках, маленький, наче кіт з гострими вухами, його чорні щелепи стискаються довкола кульки, й собака тікає вздовж газону.

Зупинившись, дивлячись, як пес зникає, стає меншим та віддаленішим, міз Райт каже: «Пам’ятаєш цей фільм, “Чарівник країни Оз”?» Вона каже: «Собака, який грав Тото, був кернтер’єром на ім’я Террі». Дивлячись, як її рожева кулька зникає вдалині, міз Райт каже: «У сцені, де оті відьмині стражники виганяють Тото з замку, один зі стражників посеред підйомного мосту перечепився та приземлився на бідолаху Террі. Зламав Тото задню ногу».

Собака вибув зі зйомок на кілька тижнів. Щира правда.

Знову тупцяючи, коліна підстрибують, долоні вільно бовтаються, міз Райт продовжує говорити. У тому самому «Чарівнику країни Оз» актор Бадді Ебсен ледь не помер від алергії на алюмінієвий пил, який був частиною його костюма Залізного дроворуба. Акторка Маргарет Гамільтон мала залишити Манчкінленд у вогняній кулі, от тільки іскра запалила її зелений грим, зроблений з окису міді, й у неї спалахнуло обличчя і права рука.

Бадді Ебсен поступився своєю роллю Джеку Хейлі. Маргарет Гамільтон пролежала шість тижнів у ліжку, закутана в марлю та пікрат бутесина.

Міз Райт кидає погляд на шість полароїдних знімків, які я тримаю в руках. Наступні шість вафлеробів та яйцекрутів. Біжучи підтюпцем уперед, вона каже: «Актори роблять багато неприємних речей заради свого ремесла».

Рожева кулька, каже вона, зроблена з силікону. Дві з половиною унції[19] ваги. Двадцять міліметрів у діаметрі. Тренажер Кеґеля. Засуваєш кульку всередину та стискаєш м’язи тазового дна. Раніше азійські жінки засували дві металеві кульки зі ртуттю у свої порожнини. Ртуть перекочувалася цілий день, пересуваючи кульки, стимулюючи жінок, розпалюючи їх, тоді як вага самих кульок зміцнювала м’язи в їхніх піхвах. Їхні чоловіки поверталися додому, і ці перезбуджені домогосподарки трахали їх просто біля вхідних дверей.

Щира правда.

Погано тільки, що ртуть мала тенденцію витікати. Позбавляючи їх розуму. Отруюючи насмерть.

Тепер більшість азійських дівчат ходять з нефритовими кульками всередині. Чим ти сильніша, тим більшу вагу можеш носити.

Вона біжить, і промежина знов надувається. Спандекс сильно натягується, стає з чорного темно-сірим. Ще один крок, і щось вистрелює з еластичної штанини. Гупає на доріжку, відскакує, підстрибує та сповзає в рівчак. Кругле, як тенісна кулька, біле, але з прожилками, ніби мармур чи