Тарас Капущак (упоряд.) - Українські народні казки

розповів про свою біду. Так смутно говорив, що господарка його пошкодувала.

— Добрі, синку, добрі. Лягай і спи, а рано я скажу тобі, що маєш робити.

Так і вчинив. А рано встав і бачить: жінка знов сама.

— А де ваша донька?

— Вона вже давно перекопує винницю. Ти теж візьми мотику, йди у винницю й копай. До полудня копай і мовчи. Не говори жодного слова, хоч би як розпитувала. А ополудні розкажи про свою біду.

Царевич взяв мотику і пішов на виноградник. Дівка на вид не така красна, але працює — аж горить. Він і не вклонився, став коло неї і почав копати. Копає, копає… Дівка його то се, то те звідує, але він мовчить. Як настав полудень, затяла мотику в землю й каже:

— Н-но, багато світу походила-м і з багатьма людьми мала-м діло. Кожний лащиться, прибріхує, канючить. Тому одне треба, тому інше. А такого чоловіка, як ти, ще-м не зустрічала. Хто ти за один? Може, ти німий?

— Ні, я не німий. У мене великий тягар на серці, через те й мовчу, — і розповів геть-чисто всю свою пригоду.

— Ну от, бачиш, міг же й раніше розповісти. Якщо ти за свого товариша не шкодував стільки сил покласти, то заслужив помочі. Вертайся додому. Доки прийдеш, у твоєї жінки народиться хлопчик. Розріж малому ліву руку, і потече кров. Тою кров’ю помасти соляному стовпові коліна, плечі й чоло — тоді оживе!

Зрадів царевич, подякував і поспішає йти. А дівка спиняє:

— Чекай, чекай… За роботу пополуденкуєш.

А під час полуденку їх бесіда стала веселішою.

«Ой, — здогадався царевич, — добре, що я не втік. Таж у мене є ще що спитати». І пригадав:

— Там і там є річка, чому в ній немає ні риби, ні рака, хоч вода чистенька?

— Тому, бо в тій воді ніхто не втопився. І ти міркуй: дай відповідь річці аж тоді, як перейдеш на другий бік.

— Там і там є хижа, де живуть три дівки. Чому вони не віддаються, хоч такі робітні й красні?

— Тому, що сміття з хижі проти сонця мечуть.

— А як це розуміти?

— Так, що пізно встають. Допізна роблять й довго не встають. А люди собі думають, що вони ліниві. Радше най скорше ідуть спати і скорше встають. Тоді матимуть щастя.

— Там і там є мельник. Чому він нещасливий, хоч має всього доста?

— Бо за ціле життя бідному ще нич не дав. Усе собі збиває багатство, усе йому мало. Коби не так, совість би мав чисту і був би щасливий.

Як вислухав царевич відповіді дівчини, подякував і рушив додому.

Іде, йде… Добрався до ріки.

— Но, що? — звідує ріка.

— Усе гаразд.

— А за мене чи спитав?

— Спитав.

— Кажи!

— Перепусти мене на той бік, тоді й розповім.

Ріка розступилася, й царевич по сухому перейшов на другий бік. Виліз на дуба й крикнув:

— Через те нема у тобі ні риби, ні рака, бо у твоїй воді ще ніхто не втопився!

Ріка, як це почула, розлила свої води, що аж піднялися до середини дуба. Але до царевича вона не досягла й вернулася в свої береги.

Зліз царевич з дуба і йде далі. Дійшов до дівчат. Розповів їм, через що вони не віддаються. Зустрівся і з мельником і теж сказав, що має той робити, аби був щасливий. Іде і все думає: чи є в нього дитина?

Коли прийшов додому, ледве його впізнали — так обідрався і обріс…

А тут відразу йому сповістили, що народився син. Побіг до дружини

— запорошений, обдертий, босий. Нікому нічого, лише схопив ножа і до дитини.

Жінка закричала… Збіглися люди…

— Що ти робиш?

А царевич швидко розрізав ручку хлопчика, взяв крові й побіг на двір до соляного стовпа.

Помастив коліна, плечі й чоло, і соляний стовп заворушився, загойдався й… ожив!

Люди тільки йойкнули. Старий цар, коли про се дізнався, упав і помер.

Царем тоді обрали молодого й зажили щасливо. Розбився горнець — нашій казці кінець…

Убогий та багатий

В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі,

там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного — тільки парка воликів, а дітей купа.

Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив’язав їх до палички з капшучком — і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:

— Ідіть, гроші, до грошей! — (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).

От поки гойдав, поки ниточка розв’язалася — упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

— Отак, — каже, — братових не дістав, а своїх позбувся.

І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:

— Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..

— А що там таке? — питає жінка з ляку.

— Е, — каже чоловік, — не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись…

— Та що там? Кажи! — кричить жінка.

— Уже, — каже, — нема тих грошей у нас, що були…

— А де ж поділись? — питає жінка.

— Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив’язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали… Я з плачем додому прийшов…

— Бо братові дужчі,— каже жінка. — А якби ти розумний та прив’язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.

— Та воно так, — каже чоловік, — та нічого не поможеться!

Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:

— Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимем без грошей?

От чоловік і каже:

— Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарублю дров,