Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

— Ага, що? — Говорив я, примружуючи правий.

— Слухай, — примружив Ява обидва ока, — а може, Книш шпигун? І це він нашу батьківщину продавав?

— Щось дуже дешево. Двадцять п'ять рублів за батьківщину?…

— А звідки ти знаєш, що рублів? Може, тисяч, а то й мільйонів.

— Ну да? — Недовірливо сказав я.

— Ось тобі й «ну так». Потрібно за ним стежити.

— Треба, — погодився я.

І ми почали стежити. Регулярно. Майже кожен день.

Однак наші спостереження поки що жодних результатів не давали. Книш порався по господарству, годував свиней, чистив корівник, ремонтував сарай і нічого шпигунського, на жаль, не робив. Чесно кажучи, мені вже почали набридати ці спостереження. І ось я вже дав слово, що лізу на велику китайську стіну в останній раз.

Нічого цікавого ми знову не побачили. Книш копався на городі. Шлеперка не видно — чи то в хаті, чи зовсім немає вдома. Подивившись хвилин п'ять, ми вже збиралися злазити, коли раптом з хати вийшла Шлеперка і сказала:

— А ну піди–но глянь на вулицю, чи немає кого, і хвіртку замкни. А то ще побачать ці злидні…

Ми відразу нагострили вуха.

Книш виглянув на вулицю, озирнувся, потім замкнув хвіртку і пішов разом з Шлеперка в хату.

— Чув? Бачив? — Схвильовано шепнув Ява. Я не знав, що відповісти.

— Треба якось підгледіти, що вони будуть в хаті робити, — заявив Ява. — Може, шпигунські гроші в наволочку зашивати будуть або по рації передавати що–небудь…

— Давай переліземо через паркан, а потім на горіх, який біля хати, з нього через вікно все буде видно, — шепочу я.

— Гайда.

Ми не стали втрачати час і через якусь хвилину вже сиділи в густих гілках горіха і вдивлялися через вікно в хату Книшів. В хаті було темнувато, і ми не відразу розібрали, що там відбувається. Нарешті побачили, що Книш і Шлеперка сидять за столом з ложками в руках і щось їдять. Ми гарненько придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Звичайний бісквітний торт з кремовими та шоколадними трояндами і вензелями. Їли торт ложками, як кашу.

— Ну все, продав! — Несподівано прошепотів Ява.

— Що продав? — Не зрозумів я.

— Батьківщину продав, іуда! Раз торти ложками наминають, значить, все! — Ява сказав так рішуче і переконано, немов торт був незаперечним доказом Книшова зради.

Ми були так схвильовані, що навіть не помітили, як Книш вийшов з хати. Побачили його лише тоді, коли він уже стояв на ганку і скручував цигарку. Від несподіванки я здригнувся, і гілка піді мною тріснула. Книш зауважив нас.

— А ви що тут робите?! Ах ви злодюги! Ах ви щенята! За чужим деревах лазите, стерво! Ось я вас зараз! Я вам ноги зі штанів витягла за таку справу! А ну слазьте, злодюгі!

Він стояв під деревом і так розмахував руками, що здавалося, від цього піднявся вітер. Злізти — це означало вірну загибель. І ми стали дертися вгору.

Книш продовжував вирувати внизу.

— Дядя, дітей любити треба, — раптом жалібно сказав Ява.

— Так–так, нас треба любити, — підтакнув я, зі страхом прислухаючись, як тріщить піді мною гілка.

— Всі радянські люди люблять дітей, — продовжував Ява. — Про це і вчителька говорила, і в усіх газетах написано.

Книш зовсім розлютився:

— Я вас полюблю! Я вас так полюблю, що опухнете! Ви хіба діти? Бандити ви, а не діти! Вбивати треба таких дітей!

І тоді Ява сказав:

— Дядьку, а ви знаєте, ми вас в Києві бачили. Як ви в парку з якимось дядьком торгувалися…

І Книш раптом замовк. Відразу. Так, начебто б вимкнули радіо. Потім щось таке невиразно пробурмотів, що ми і не розібрали, і знову замовк. Вигляд у нього був ошелешений.

Шлеперка, яка на крики свого чоловіка вийшла з хати і стояла на ганку, теж якийсь час дивилася розгублено. А потім накинулася на Книша:

— Ну, чого ти причепився до дітей? Чого? Бач, як налякалися, Бідненька, особи на них немає…

— Так я хіба що? — Вже зовсім іншим тоном забурмотів Книш. — Я хіба бити, я тільки настрахати хотів, щоб по деревах не лазили.

— Не бійтеся, хлопчики. Слазьте і йдіть собі, йдіть, йдіть, — ласкаво промовила Шлеперка.

Нас не треба було довго вмовляти. Вмить ми злізли з горіха, прошмигнули повз Книшів і вискочили на вулицю.

— Ну, що ти скажеш? — Запитав Ява.

— Ти дивись! Як він перелякався, коли ти сказав! Замовк, немов мова проковтнув. Значить, справа серйозна.

— А я тобі що говорив!

- І Шлеперка відразу як все перекрутила, щоб зам'яти… Від зміюка!

— Коротше, за ними треба стежити — це факт! Треба їх викрити! У що б то не стало, за всяку ціну! Не шкодуючи сил! Треба тепер все життя присвятити цьому!

Втім, повністю присвятити себе викриттю Книша ми зараз, на жаль, не могли. Через 2:00 в школу (ми вчимося у другій зміні), а за уроки ми ще не сідали.

Разом зітхнувши, ми потягли до мене вчити уроки.

Глава III

«Діти за сажею»

Сьогодні контрольний диктант. Галина Сидорівна задала повторити правопис суфіксів. Це і на іспиті буде.

— Бодай вони пропадом, ці суфікси, разом з префіксами і самої граматикою! І взагалі вона не потрібна! Не все одно, як писати — грамотно чи неграмотно. Аби зрозуміло було, — роздратовано каже Ява.

Але це все балачки. Від них легше не стає. Я розкриваю підручник і починаю читати:

— «Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик