Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута ». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:

— Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята ), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу.

Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з‑за великої китайської стіни вже чулося:

Ах, навіщо ця ночччь

Так була хороша–а-а -Чи не боліла б груди,

Не страждала б душа…

Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів.

А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у них вдома є. На людях весь час прибіднятися.

— Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли…

Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі.

Я одного разу чув, як жінки говорили:

— Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде.

— Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке–рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

- І куди тільки міліція дивиться.

— Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить.

— А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.

Коротше, відбувалося за великої китайської стіною щось не те, щось підозріле. Ми з Явою це вже давно помітили.

Одного разу ми чули, як Книш таємниче сказав Шлеперка:

— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.

А то якось увечері, коли вже стемніло, приїздили до них якісь два здоровані на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і відразу ж виїхали. І потім ще двічі приїжджали, і знову‑таки ввечері.

А одного разу біля чайної Книш, неабияк вже підпилий, кричав на всю вулицю:

— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова–голова, а це саме… Він у мене ось тут. — Книш показав кулак. — Я вже написав куди слід. Скоро вашому Шапці дадуть по ш–шапці… Фіть — і нема… Ги–ги–ик!

Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший господар, і все у нас дуже його любили. Все, крім нероб, ледарів і п'яниць, яким він спуску не давав. І Книш весь час писав на Шапку скарги і заяви, куди тільки можна. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Відкривав ворота, виносив на подвір'я стіл, сідав і, як школяр, схиливши набік голову і висолопивши язика, дряпав щось на папері.

— Знову пише якусь собаку, — глузливо казав дід Варава. Скарги Книша, звичайно, шкоди голові ніякого не приносили.

Але у людей темних викликали до Книша повагу і навіть боязнь — раз людина пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через цих заяв навіть розумні люди боялися. Це робило його в наших очах ще більш таємничим і загадковим.

І вже зовсім ми збилися з пантелику після одного випадково почутого нами розмови…

Справа була в Києві, куди ми всім класом їздили на екскурсію під час зимових канікул.

Якось раз, коли наші попрямували на концерт до філармонії, ми з Явою «на хвилиночку» відстали, щоб збігати подивитися на «чортове колесо». (Хоча воно взимку і не працює, але все одно цікаво.)

Побігли, покрутилися біля «чортового колеса» (шкода, що не працює!), Зібралися йти назад, дивимося — а на лавці сидить Книш з якимось незнайомим чоловіком. Сидить спиною до нас — нас не бачить. Але зате ми його відразу впізнали. І здивувалися, звичайно. Що він тут робить? У Києві, біля «чортового колеса»… Зупинилися. Чуємо така розмова.

— Четвертак, не менше, — говорить Книш.

— Двадцятку, більше не можу, — каже чоловік.

— Та ви знаєте, як я ризикую! Думаєте, хочеться у в'язниці сидіти? Четвертак, не менше.

— Ну добре, не по–вашому, не по–моєму — двадцять три.

— Тільки четвертак. Не можу менше. Не можу!

Тут вони раптом замовкли: по алеї йшов міліціонер. Книш і незнайомий чоловік схопилися і зникли.

З тих пір цей підозрілий розмова не давав нам спокою.

- І що б це могло означати? — Говорив Ява, повільно примружуючи