Юрій Павлович Винничук - Ласкаво просимо в Щуроград

руках тримали лопати, сокири, вила, коси, ножі, дрючки… Одним словом, коли мене оточили, я розгубився, не знав, що робити. Стріляти в людей, дітей? Спочатку я стріляв їм понад головами, далі попід ноги, але це нічого не дало. Вони лізли й лізли. Я пробував їм пояснити, що борюся за їхню свободу, що хочу прогнати щурів, щоб ми могли жити нарешті як господарі, а не як раби. І тоді якийсь хлопець зупинив їх, коли вони мене геть приперли вже до стінки. Стояли півколом, може, кроків за десять. І той хлопець спитав:

„Вас підмовив на злочин чужинець? Так?“

„Ні, це я чужинця підмовив. Я давно виношував план скинути з нас це ярмо“.

„Хто вас просив скидати з нас ярмо? Яке ярмо? Де ви його бачили? Ми жили собі зі щурами душа в душу. Ми спільно будували наш дім. А ви що вчинили? Пролито стільки крові! Щури втратили так багато своїх громадян, що я навіть не знаю, яким чином нам вдасться їх вмилосердити. Кожен з нас готовий відтяти собі руку, аби тільки якось спокутувати цю жахливу провину“.

„Причому тут ви? — пробував я їх заспокоїти. — Заколот учинив я“.

„Так, але ви — один із нас. Ви не щур. Ви — людина. Яке довір'я матимуть до нас щури після всього цього? Як ми їм дивитимемось в очі? Вони дбали про нас, як про рідних, віддавали усі свої сили задля нашого добробуту… А ви, живучи серед них, вдаючи із себе порядного громадянина, таємно плекали зраду!“

„Він чекав нагоди!“ — озвалася якась товстуля з качалкою у руці.

„Ви приховували смертоносну зброю. Проти кого? Проти беззбройних істот!“ — констатував хлопець.

„Як він такий герой, то чого ж із палкою не пішов на щурів?!“ — гукнув хтось із натовпу.

„Такі вони герої! — вів своєї хлопець. — Попіл і руїни лишили по собі. Скільки майна зруйнували! Від вогню зайнялося більше як десять будівель, погоріли парки, брами“.

„Там і люди в будинках погинули!“ — знову встряла товстуля.

„Неправда! — сказав я. — Ми будинків не палили. Саму лише божевільню“.

Натовп обурено загудів.

„Ви чуєте?! — заверещала товстуля з качалкою. — Яка підла брехня?!“

„Та що там слухати! Бий його! Бий! Бий зрадника!“ — захлинався натовп.

„Ми вам не віримо, — сказав хлопець. — Ви зрадник, палій і убивця. І мусите бути покарані“.

„Зачекайте, — сказав я. — Ви ще всього не знаєте. Там, у тій божевільні, мучили людей, робили над ними досліди. Всіх, хто не хотів підкоритися режимові, перетворювали на психічнохворих, ні на що не здатних істот. Жінок парували зі щурами і виводили нову расу — щуролюдів. Це потвори зі щурячими головами“.

„Що він плете? Які щуролюди?“ — обурилась юрба.

„Забиває нам баки!“

„Справді, є така теорія про щуролюдів, — сказав хлопець. — Але це поки що тільки теорія. І якщо вона й справді реалізується, то лише добровільно, а не через якісь там примусові експерименти! Щури вже дуже близькі до людей за своїм розвитком. Чому б їм і не паруватися в майбутньому?“

„Але ми бачили вже дорослих потвор, бачили й зовсім ще малюків, їх там було з півсотні!“

„А чим ви нам доведете, що це правда?“

„Та він же бреше! Будинок згорів, а тепер, що хочеш можна вигадати!“

„Це не я брешу! Це вам щури затовкли так голови, що ви перетворилися на слухняних ляльок у їхніх руках. Ви вже ніхто, ви тільки щурячі наймити! У вас відняли все — історію, гідність, традиції! А що дали взамін? У що ви перетворилися? Живете, як звірі. Нічого вас більше не цікавить. А тих, хто пробував збунтуватися, запроторили при вашій мовчазній згоді у божевільню. До чого ви докотилися? Діти відцуралися батьків! Наслідують щурів у їхній поведінці!“

„Як шкода, — зітхнув хлопець, — що ви раніше себе нічим таким не проявили. Ми б тоді вчасно вас підлікували і, може б, навіть порятували вас для суспільства. А так… Мусимо вас ліквідувати…“

Натовп сколихнувся, готовий кожної хвилі кинутися на мене. За цей час я встиг помітити, що на правому фланзі людей було менше, під стіною стояла смітярка, а за нею взагалі не було нікого. Тоді я вдався до хитрощів.

„Подивіться! — гукнув я. — Ви всі оточені!“

Вони повернули голови туди, куди вказав я рукою. В одну мить я підбіг до смітярки, виплигнув на неї, зіскочив і помчав вулицею, час від часу випускаючи кулі їм під ноги. Але вони не відставали ані на крок, видно, збагнули, що стріляти в дітей я не хочу. І тоді я вистрілив по ногах тому хлопцеві, що ними верховодив. Це таки зупинило на короткий час переслідувачів. Я забіг на сусідню вулицю і замість рухатися в напрямку до вас подався до мочарів.

— Ви збилися з дороги? — спитав я.

— Ні, зробив так навмисне. Починало темніти. Кожної хвилі щури могли зібрати свої недобитки. Темрява їм не страшна, а по слідах вони б хутко мене наздогнали. Тим часом на мочарах слідів моїх ніхто не винюхає. Дорогу через болота я знав ще з дитинства, там мені ані люди, ані щури не страшні. На мочарах мої переслідувачі відстали. Вони ніяк не могли зрозуміти, куди я пішов, чому в той, а не в інший бік. А йти за мною через болото побоялися. Я зник серед очерету і, зробивши чималий гак, вийшов сюди.

Ніч минула спокійно. Ми по черзі стояли на чатах і тривожно вслухалися в тишу. Але жодного підозрілого звуку не долинало. Хоч ворог був уже тут, зовсім поруч, готуючись до останньої атаки.

І ось, коли зійшло сонце… Не знаю, чому саме, коли зійшло сонце, вони кинулися в наступ, може, вирішили подарувати нам останній у нашому житті ранок? А може, стягали всю ніч свої сили, щоб уже без сумніву нас подолати і знищити?

Прокинувся я, почувши крик Костя, що саме відбував останню чату. Ми майже водночас метнулись до вікон і побачили, що він відбивається штахетою від чотирьох щуролюдів.

Полковник схопив автомат і, вискочивши з вагона, повалив пострілами двох напасників. Інші двоє встигли сховатися за вагон. Кость притискав до грудей прокушену руку і лаявся. Ми з полковником обійшли вагон з обох боків, але потвор більше не побачили. Мабуть, сховалися в кущах і знову чекають слушної нагоди.

— Все, мусимо рушати, — сказав полковник. — Виводьте божевільних.