Олександр Боргардт - Аналітична історія України

тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велице, а умом горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть прицта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; их же несть ни племени, ни наследка.

«Обр» – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це «гюненґраб» – гунська могила (тобто курган) та «гюне», що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – «білі гуни». Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо «тєлєґі» – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – «тєлєґамі» не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: «К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. / Бог всего, что есть некстати, / вот он, вот он – русский Бог!»

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: «із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…»

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Індії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Іран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен-Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир-Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен-Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Ірану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Ішла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.

То був типовий зразок степових, непрямих стратегій, які так цінували народи Великого Степу; та яких потім так широко практикували монголи.

Коли 1954 англійський капітан Б. Ліддел Гарт написав свою відому книгу «Непрямі стратегії», – він наводив там приклади з європейських воєн, від Епамінондоса з Тегеї – та до сучасності. Він, людина британської, а значить – найбільш ромацентричної культури, – навіть не чув про те, що непрямі стратегії – то здобуток саме кочових народів. Так було, напевно тому, що ці народи ніколи не були аж так численні («нєісчіслімиє полчіща дікіх кочєвніков»), щоб дозволити собі перемогти когось класично, по-римськи: стінка на стінку.

Ланґобарди Альбоїна не дуже церемонилися з ґепідами. Уся Ґепідія, не приготована до несподіваного нападу, – була сплюндрована та знелюднена: хто полишився живий – був уведений до рабства. Цілий нарід, бодай – не надто численний, – припинив свого існування; так само, як перестали існувати вандали після візантійського погрому 533–534.

Але, не може не виникнути цілком слушне запитання, – чи все це не було свідомою помстою на ґепідах з боку Гунського каганату? Бо, не забудемо, що це конунг ґепідів Ардаріх – заснував «Ґепідську Лігу» – змову за спиною Аттіли. А, коли ґепіди та руги зуміли подолати гунів на річці Недао, – вони залишили Паннонію для себе.

Якщо то була свідома помста, то вона свідчить про неперервність зовнішньої політики каганату. До того, з боку Бояна (а саме він був причиною подальшого) вона була досить витонченою: ґермани-ґепіди були винищені руками ґерманів-ланґобардів. Щодо ругів, то з ними раніше розправився Одоакер (476–493), у короткому поході 487–488 (відігнавши їх далеко на північ).

Так Альбоїн упорався з ґепідами, зробивши з черепа Кунімунда пам’ятного келиха, окутого золотом, як це практиковано здавна у всьому Великому