Сьюзен Коллінз - Переспівниця

президент Снігоу хотів із моєю допомогою загасити вогонь повстання, а це призвело до посилення опору. Наступними були повстанці, які силоміць викрали мене з арени, щоб я стала їхньою Переспівницею, і довго не могли змиритися з тим, що я не хочу крил. А тепер ще й Коїн зі своїм дорогоцінним ядерним арсеналом і абсолютним контролем над Округом 13. Вона перша збагнула, що приручити Переспівницю набагато важче, ніж зловити. Що в мене свої плани і мені не варто довіряти. Вона перша пригрозила мені розправою публічно.

Я занурила пальці в густий шар бульбашок у ванні. Перший пункт плану — вимити мене, а тоді вже вирішувати, що робити далі. Волосся у мене посічене на кінчиках і попалене кислотою, шкіра попечена, а руки й обличчя вкриті потворними шрамами. Підготовчій команді доведеться добре попрацювати, щоби спершу зробити з мене красуню, а тоді пошарпати, обпалити й пошрамувати в привабливіший спосіб.

— Перший етап — базовий рівень краси, — звеліла Фульвія сьогодні вранці. — А далі побачимо, що вийде.

Базовий рівень краси — значить, я повинна мати такий вигляд, ніби щойно прокинулася й вилізла з ліжка: зовнішність майже ідеальна, однак природна. Нігті повинні бути рівненькі, але без жодної краплі лаку. Волосся — м’яке та блискуче, але без укладки. Шкіра — гладенька й чиста, але не підфарбована. З тіла слід повисмикувати все зайве волосся й замалювати кола під очима, але не виділяти й не підкреслювати жодної риси. Здається, Цинна дав саме такі вказівки того дня, коли я вперше приїхала в Капітолій як трибут. Але зараз усе не так: тоді я була учасником Ігор, а тепер я повстанець, тож маю бути схожа на себе реальну. Однак, здається, телевізійна версія повстанця трохи відрізняється від повстанця справжнього.

Відмившись нарешті від мильної піни, я обернулась — і побачила, що на мене вже чекає Октавія з рушником у руках. Вона неймовірно змінилася: тепер це була зовсім не та жінка, з якою я познайомилась у Капітолії. Без барвистого одягу, густого макіяжу, підфарбованої шкіри, біжутерії та всіляких дрібничок, якими вона прикрашала волосся, Октавія була сама на себе не схожа. Пам’ятаю, як одного дня вона заплела собі яскраво-рожеві коси, які прикрашали миготливі лампочки-мишки, і пояснила мені, що тримає вдома кількох мишей. Я не вірила власним вухам: миші — домашні улюбленці! У нас удома миша, яку ви не збираєтеся їсти, — шкідник. Та, мабуть, Октавія їх любила, адже вони маленькі, м’якенькі й пискляві. Як і вона сама... Поки вона мене витирала, я намагалася звикнути до нової Октавії з Округу 13. Її натуральне волосся мало чудовий золотисто-каштановий відтінок. Обличчя простеньке, однак миле. Вона молодша, ніж мені здавалося, — трохи за двадцять. Без довжелезних накладних нігтів її пальці здавалися дуже короткими, а ще вони без упину тремтіли. Мені хотілося сказати їй, що все буде гаразд, що я подбаю, аби Коїн знову їх трьох не скривдила. Однак різнокольорові синці, які проступали на її зеленуватій шкірі, зайвий раз нагадали мені про те, яка я насправді безсила.

Флавія також було не впізнати без його багряної помади і яскравих нарядів. Однак якимось чином він спромігся надати своїм помаранчевим кучерям подобу зачіски. Найменше змінилася Вінія. Її блакитне волосся просто спадало на плечі, а не стирчало навсібіч шпичаками, і при коренях вже почало відростати. Проте мене завжди найбільше вражало її золоте татуювання, а воно нікуди не зникло. Вона підійшла й забрала в Октавії рушник.

— Катніс нас не образить, — мовила вона тихо, але твердо. — Катніс навіть не знала, що ми тут. Тепер усе зміниться.

Октавія ледь помітно кивнула, але так і не наважилася подивитися мені у вічі.

Повернути мені базовий рівень краси виявилося завданням не з легких, дарма що Плутарх завбачливо прихопив із собою з Капітолія всі необхідні препарати, знаряддя та пристрої. Підготовча команда працювала, як завжди, першокласно, аж поки не дійшла до передпліччя, звідки Джоанна витягнула маячок. Зашиваючи рану, лікар не подумав про те, який вона матиме вигляд, коли загоїться. Тепер на руці утворився грудкуватий зубчастий шрам завбільшки з яблуко. Зазвичай його затуляв рукав сорочки, але в костюмі Переспівниці, розробленому Цинною, рукава були дещо коротші. Мій шрам викликав стільки суперечок, що зрештою ухвалили покликати Фульвію та Плутарха і запитати поради в них. Готова заприсягнутися, що від вигляду шраму Фульвії відібрало мову. Як на людину, яка стільки часу пропрацювала пліч-о-пліч із головним продюсером Ігор, вона занадто чутлива. Однак, гадаю, вона звикла бачити неприємні речі тільки на екрані.

— Всі знають, що в мене тут шрам, — мовила я похмуро.

— Знати — це одне, а бачити — зовсім інше, — відповіла Фульвія. — Він огидний. Це однозначно. Ми з Плутархом порадимося за обідом і щось придумаємо.

— Якось затулимо, — мовив Плутарх і байдуже махнув рукою. — Може, пов’язку причепимо абощо.

Я обурено вдягнулася, готова йти в їдальню. Підготовча команда збилася докупи й топталася біля дверей.

— Вам приносять їжу сюди? — запитала я.

— Ні, — відповіла Вінія. — Ми повинні ходити в їдальню разом зі всіма.

Я подумки зітхнула, уявивши, як увійду в їдальню в оточенні цих трьох. Проте люди й так завжди витріщаються на мене. Гадаю, мало що зміниться.

— Я проведу вас, — мовила я. — Ходімо.

Крадькома кинуті погляди й приглушене перешіптування, яке супроводжувало кожну мою появу в їдальні, — все це ніщо в порівнянні з реакцією, яку викликала моя дивакувата підготовча команда. Люди пороззявляли роти, тицяли пальцями, голосно вигукували.

— Просто не звертайте на них уваги, — сказала я трійці, яка дріботіла за мною з опущеними долі очима і мовчки брала склянки з водою й миски з сіруватою рибою і дивним рагу.

Ми сіли за столик, де зазвичай їли біженці зі Скиби. Зараз вони поводилися трохи стриманіше, ніж господарі з Округу 13, однак це можна було пояснити тим, що їх заскочили зненацька. Дівчинка Ліві, моя сусідка з Округу 12, насторожено привіталася з новоприбулими, а Гейлова мати Гейзел, яка знала про ув’язнення, піднесла ложку рагу й мовила:

— Не бійтеся. На смак воно краще, ніж на вигляд.

Однак найбільше допомогла п’ятирічна Гейлова сестричка — Пізонія. Вона зіскочила з лавки, підійшла до Октавії й легенько торкнулася пальцем її шкіри.

— Ви зелена. Може, ви хвора?

— Це модно, Пізоніє. Так само, як користуватися помадою, — пояснила я.

— Це для