Володимир Лис - Графиня

«Доброго ранку, Платоне Васильовичу! Чомусь мені хочеться, щоб час, коли ви будете читати цей лист, був саме ранком, коли сонце тільки-тільки протирає очі над нашим Густим Лугом. Ви вирушаєте з дому зі своїм незмінним мольбертом за плечима. Дзвіночки роси б’ються об ваші ноги, пробуджуючи душу для майбутнього сприйняття світу чистим і вмитим. І прийшовши на луг за Густим Лугом (правда ж, непогана тавтологія, каша з подвійним маслом, як каже один наш викладач), ви ставите мольберт, дістаєте фарби, але, перш ніж покласти перший мазок, беретеся читати цього листа. Зробіть так, Платоне Васильовичу! Хоча ні, пошту в нас приносять під вечір, до ранку у вас не вистачить терпіння, я знаю. Ви вже грієте своїми долонями, своїми пальцями цей аркуш паперу. Гаразд. При заході сонця теж непогано пірнати у сон цього збаламученого дівчиська.

Я в передгір’ї Карпат, Платоне Васильовичу. Тут ще гори невисокі, схожі на великі пагорби. Та вони піднімають до неба хати, в одній з них, у тітки Анни (тут кажуть Анна, а не Ганна, як у нас, на Волині) ми живемо. Ось я виходжу з хати, йду до лісу — це ранок. Я доходжу до першої галявини, щоб зірвати кілька суниць, покласти їх на долоню, а потім не з’їсти, а втирати у шкіру — такий собі ранковий масаж. Потім я зберу те, що залишилося, зберу і таки положу на язика.

Я озираюся на село. Я бачу, як до мене йдете ви, мій учителю.

— Любко, — гукаєте ви, — ти забула вивчити вчорашній урок, який я тобі задавав.

— Урок? — шепочу я. — Який же урок?

— Любцю, — докірливо кричите ви.

Ви вже майже поруч, на відстані простягнутої руки, може, двох. Я бачу ваші очі, вони такі чисті й такі здивовані.

— Це сон, — кажу я, — тому ніякого уроку я не вивчала. Ви його не задавали, Платоне Васильовичу.

— Урок композиції, — наполягаєте ви. — І урок любові.

— Любові? — дивуюся я.

Але ви вже не встигаєте відповісти. Бо я так хочу. Бо довкола вже не ранок, а вечір. І я знаю, що знову мушу піти до лісу. Я мушу встигнути до нього, доки не зайде сонце. Я буду занурюватися у нічні хащі, а в моє єство занурюватиметься страх, проникаючи в кожну мою клітиночку. Тіло вже геть скуте страхом і належить начеб не мені, а я все йду і йду. Назустріч кому і чому? Що я шукаю в цьому темному страшному лісі?

Пригадуєте, як ви водили нас до лісу неподалік нашого містечка? Ми малювали старого дуба, а я раптом запротестувала, заковерзувала, що мені малювати не хочеться, що це надто просто для мене, а іншим не під силу. Я була тоді такою гордячкою. Я бунтувала не так проти вас, як проти самої себе.

Пригадуєте, що ви мені тоді сказали?

— То малюй, що хочеш.

Цей ліс чимось схожий на той, наш. Тільки тут ростуть буки, а далі вгору, на схилі гори-пагорба, — смереки. Десь опівночі я потрапляю на самісінький вершечок гори. Звідси я бачу два одинокі вогники у селі. На душі вкрай самотньо і страшно. Я так хочу, аби ті вогники поближчали або хтось мене шукав.

Але сил йти назад у мене вже нема. Я притуляюся до стовбура (сосна, смерека?) і ревно плачу. Так ревно, що сама лякаюся звуків цього надто голосного плачу. Десь кричить сова. Я шепчу щось, шепчу чиєсь ім’я, може, то ваше ім’я, Платоне Васильовичу? Ні-ні-ні!

Тільки не треба вірити цій оповіді. Вона несправжня, єдине, що несправжнє серед цих гір. Справжніх нас четверо, що зробили собі цей «дикий пленер». Мої страхи невідомо перед чим. Мій однокурсник Тимофій, як каже моя ж подруга Леся, безпробудно закоханий у мене. Він затятий абстракціоніст, і я, кепкуючи, прошу написати мій портрет у вигляді ромба чи восьми кривих ліній. Чомусь неодмінно восьми. Уявляєте цього портрета?

— Я не портретист, — похмуро каже мій Тимко.

Вечорами я розказую їм про наш Густий Луг і про вас. Творю з вас легенду. Ви маєте сиву і кошлату бороду, бозна-скільки літ і власну філософію. Сподіваюся, ви пробачите мені мої фантазії, бо що ж іще вам лишається робити?

Тітка Анна приносить нам до вогнища тарілку з млинцями. Я раптом питаю в неї, у кого в селі можна купити гарного самогону.

— Самогону? — дивується тітка Анка.

— Вона п’є самогон! — обурено вигукує Славик (він «ухажор» нашої Лесі).

— Пила ще в дитинстві, — серйозно запевняю я.

— У мене є торішнє малинове вино, — каже Анка.

Те саморобне вино було слабке, але я сп’яніла.

Я знала, що цієї ночі Тимко отримає те, про що мріяв цілий рік. Навіщо я це пишу, Платоне Васильовичу? Я виходжу вранці з хати, де ще сопе уві сні Леся (хлопці сплять у хліві на свіжому сіні), збиваю босою ногою росу. Думаю про те, яким щасливим був уночі мій однокурсник.

Чому ви не навчили мене цього не писати, мій вчителю?

Сонце заглядає мені ув очі. Воно сміється з мене. Воно мене гладить по голові. Я затуляю лице руками…

Назустріч садом іде маленька білява дівчинка. Надворі рік 1742-й. А може, й інакший, але з того ж століття.

— Здрастуйте, пані Ренато, — кажу я.

— Я не Рената, а Ганнуся, — каже мені дівчинка. — Доброго ранку, тітонько.

Чому я назвала її цим ім’ям? Адже її звали Венцеславою.

Вона тулиться до моїх ніг, лащиться, наче маленьке довірливе кошеня.

Господи, про що це я? Я теж її гладжу по білявій голівці. Ось-ось сонце закотиться за гору, щоб потім знову з’явитися. Тут можна кілька разів спостерігати це сонячне народження.

Майбутня графиня звільняється з-під моєї руки, йде далі крізь сад. Я дивлюсь їй вслід і думаю про те, що ніколи не побачу її в цьому саду. Не зустріну в жодному саду…

Вчора я писала краєвид за селом. На лужку паслася корова і весь час норовила наблизитися до торішнього стіжка, аби скуштувати сіна. Навіщо їй це старе пріле сіно? А пейзаж у мене вийшов невиразний і розмитий.

Це вже вечір і я пишу вам цього листа. Щойно я насміялася над своїм нічним коханцем. Я сама не знаю, чи добре, чи погано мені, Платоне Васильовичу. Але якщо погано, то не настільки, як ви думаєте. І потреби рятувати мене нема. Все о’кей. Я одна з найкращих студенток. Маю вже персональну виставку в академії, восени матиму і поза нею. Маю, як каже Леся, «уймище поклонників». Що