Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

Повз Клермона пропливли якісь незнайомі жінки-вампіри (котрі виявилися рідними сестрами), зупинилися під вікном серед стелажів із книгами на тему місцевої історії й заходилися витягувати томи про ранні поселення на місці Бедфордшира та Дорсета і похапцем робити нотатки на єдиному аркуші паперу. Одна з жінок щось прошепотіла своїй супутниці, і Клермон обернувся до них так різко й швидко, що, мабуть, скрутив би в’язи, якби був звичайною людиною. Вампір стиха зашипів, і від цього звуку в мене волосся на голові стало сторч. Сестри-вампірки перезирнулися і щезли так само тихо, як і з’явилися.

Третім створінням був літній чоловік. Спочатку він завмер у світлі сонячного променя, побожно роздивляючись вітражні вікна, а потім поглянув на мене. На ньому була типова одіж науковця: брунатний твідовий піджак із замшевими нашивками на ліктях, вельветові брюки яскраво-зеленого кольору і бавовняна сорочка з пристібним комірцем та чорнильною плямою на кишені. Я вже хотіла проігнорувати його як типового оксфордського вченого, як поколювання в шкірі підказало мені, що переді мною — відьмак. Ми не були знайомі, тож я знову зосередилася на своєму манускрипті.

Однак легке відчуття тиску на потилицю унеможливлювало читання. Цей тиск згодом передався на вуха, став сильнішим, огорнув чоло — і мене охопила паніка. Це було не мовчазне привітання, це була погроза. Втім, який сенс відьмакові погрожувати мені?

Чаклун поволі рушив до мого стола з удаваною невимушеністю. Поки він наближався, у моїй голові, що гуділа від припливу пульсуючої крові, почувся тихий голос. Він був надто слабким, і я не змогла розібрати слів. Я не сумнівалася, що голос ішов від отого відьмака, але хто він, в біса, такий?

Моє дихання стало частим і уривчастим. «Геть з моєї голови!» — тихо, але з серцем наказала я, торкаючись свого лоба.

Клермон з’явився поруч так швидко, що я й не помітила, як він пройшов повз столи. Мить — і він вже стояв біля мене, однією рукою спершись на спинку крісла, а другою — об стіл переді мною. Його широкі плечі огорнули мене, немов крила сокола, що прикриває свою здобич.

— Із вами все гаразд? — спитав він.

— Так, все нормально, — відповіла я тремтячим голосом, остаточно розгублена, бо не розуміла, навіщо вампіру захищати мене від відьмака.

Із галереї над нами якась читачка висунула голову, щоб подивитися, що ж там трапилося. Потім вона підвелася і нахмурила брови. Звичайній людині важко було не помітити відьму, відьмака, та ще й вампіра.

— Відійдіть. Люди помітили нас, — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Клермон випростався на повен зріст, але так і стояв спиною до відьмака, прикриваючи мене, немов ангел-хранитель.

— Ой, напевне я помилився, — промимрив відьмак із-за спини Клермона. — Я гадав, що те місце незайняте. Вибачте. — М’якими кроками він відійшов на безпечну відстань, і тиск на мою голову поволі вщух.

Війнув легенький вітерець — то холодна рука вампіра потягнулася була до мого плеча, але завмерла і знову взялася за спинку крісла. Клермон нахилився до мене.

— Ви дуже зблідли, — мовив він низьким тихим голосом. — Може, мені відвести вас додому?

— Ні, не треба, — похитала я головою, сподіваючись, що він повернеться на своє місце, і я поволі опаную себе. А з галереї за нами підозріло спостерігала недоречно допитлива читачка.

— Докторе Бішоп, я справді гадаю, що вам слід дозволити мені відвести вас додому.

— Ні! — мій голос прозвучав голосніше, аніж я хотіла. — Мене не вигнати з цієї бібліотеки — ні вам, ні абикому.

Обличчя Клермона було бентежно близько. Він повільно втягнув через ніздрі повітря — і я знову відчула п’янкий аромат кориці та гвоздики. Щось у моєму погляді переконало його, що я не жартую, і вампір відсахнувся. Його рот випрямився в сувору лінію, і він мовчки повернувся за свій столик. Решту дня ми провели в стані перемир’я і послаблення напруженості. Мені ніяк не вдавалося завершити перший аркуш і розпочати другий, а Клермон гортав аркуші та списані нотатники з уважністю судді, що вирішує справу про смертний вирок.

На третю годину дня з засмиканими нервами я зрозуміла, що вже не зможу зосередитися. День змарновано.

Зібравши свої манатки зі стола, я запхала манускрипт у коробку.

Клермон підняв голову.

— Йдете додому, докторе Бішоп? — Його інтонація була невимушено-нейтральною, але очі блищали.

— Так, — відказала я.

Вампір передбачливо зобразив на своєму обличчі повну байдужість.

Усі створіння у бібліотеці спостерігали, як я виходила — і лихий відьмак, і Джиліан, і вампір-монах, і навіть демон. Чергову, що змінилася за столиком замовлень, я теж бачила вперше, бо рідко покидала бібліотеку в таку годину. Пан Джонсон відсунув своє крісло, побачивши, що то я, з подивом зиркнув на годинник.

Опинившись на квадратній підлозі першого поверху, я поштовхом розчинила двері бібліотеки і почала жадібно пити свіже повітря. Втім, для того щоб повернути день на краще, знадобиться дещо більше, аніж просто свіже повітря.

П’ятнадцять хвилин по тому на мені вже були гарно припасовані спортивні брюки по литки завдовжки, що розтягувалися в шести напрямках, полиняла футболка з емблемою веслувального клубу і шерстяний пуловер. Зав’язавши шнурки на кросівках, я бігцем рушила до річки. Нарешті якась частина мого напруження вгамувалася. «Адреналінове отруєння» — отаким чином діагностував один лікар оці напади тривоги, що турбували мене ще з дитинства. Лікарі пояснили, що через невідомі їм причини мій організм начебто вважав, що він перебуває у стані перманентної загрози. А один зі спеціалістів, якого запросила моя тітка, заявив, що я страждаю через біохімічні залишки тих давніх часів, коли людина займалася полюванням та збиранням. І що я буду в нормі допоки очищатиму свою кров від зайвого адреналіну за допомогою пробіжок — немов та наполохана антилопа, що втікає від лева.

На превеликий жаль, для цього лікаря мені довелося невдовзі побувати в національному парку Серенгеті, де я стала свідком такої погоні. Антилопа програла змагання. І це справило на мене неабияке враження.

Відтоді я перепробувала все — від медикаментів до медитації, але ніщо так не допомагало мені стримувати паніку, як фізичні вправи. Навчаючись в Оксфорді, я займалася веслуванням рано-вранці, до того як команди гребців зчиняли штовханину у вузенькій річці. Але поки не почалася сесія, вдень річка вільна від спортсменів.

Мої ступні хрустіли гравійними стежинами, що вели до елінгів. Я помахала рукою Піту — човняреві, що ходив від човна до човна з гайковими ключами та баночками з мастилом, намагаючись полагодити те, що скалічили старшокурсники під час своїх тренувань. Зупинившись біля