Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.

27

Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:

— Пріч! Геть! Згиньте з очей!

— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!

— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.

— Візьму за покоївку, — без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…

— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина. — Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.

Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.

— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа!.. Але зась! Але зась!

Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.

— Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик, але паніматка невгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.

— Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі…

— Чого репетуєш, Явдохо? — аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.

— Що ти там шепчеш? — лементувала тая. — Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!

— Явдохо, та вгамуйся ж! — стиха попросив був Пампушка.

— Чого це ти на мене кричиш, котолупе? — визвірилась на нього громовержиця. — Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі… Або краще я їй сама скажу! — і Явдоха знову обернулась до переляканої пані: — I чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі… — але, зненацька заспокоюючись, додала: — Недодеря! — і сказала вже й зовсім наче мирно: — I не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!

I перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика.

I ніжно вхопила свого хлопчика за комір.

Та и сказала:

— Ходімо звідси, соколочку мій! — і таким сонечком, такою добротою сяяло іі ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку! Га? — ще раз повторила вона.

Та й замовкла. Вже ж більше й не лаялась.

I зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, — а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в милої нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то нє здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.

— Повернімося звідси додому, синку? — спитала>вона в свого добродушного хлопчика. — В нашу рідну Хоролівщину? Га?

— Авжеж, — радо погодився Михайлик. — Я давно вже хочу додому.

— А може, все-таки поїдемо далі, парубче? — спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. — Зараз оце й рушимо разом? Ну?

— Та я ж — не сам-один, я — з мамою, — зашарівся простодушний коваль.

— Попросимо до гурту й маму, — і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. — Поїдемо, паніматко, разом?

— А куди ж?

— Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.

— У цього падлючища нам більше не служити, — кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: — Як же ми там проживем?

— Аби живі, а голі будемо! — жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.

А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тимчасом уже долинав у блакиті, куди було слід, аж до престолу всевишнього.

I пан Пампушка спересердя чхнув.

Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.

28

Чхнув і сам господь на небесах.

I не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.

— Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, — з досадою сказав господь.

— Спаскудив-таки, — погодився й апостол.

— Таку щедру хвалу… і збавив! — і спитав: — Яку ж йому складемо кару, тому козакові?

— От уже й кару, — відмахнувся святий Петро. — Ви, боже, старієте: за все — кару та й кару! I вам не соромно? Га?

— Знов розбазікався, бачу! — сердито буркнув господь-бог.

— Варто комусь молитву проказать не слово в слово — зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому, а чи й у Ветхому завіті — зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?

— А що ж ти думаєш! Кадило — це, їй-богу. ж, ловка річ.

— Ви таки, господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов’я…

— А таки тішить!

— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

— Важу, господи, — не заперечував святий Петро.

— I смієш про те признаватись!

— Смію, господи.

— А слід мені лише кивнути пальцем…

— Кивайте.

— …I тобі не бути вже в службовому переліку святих.

— Не бути то й не бути: всі ходимо під богом.

— Та ти ж від людської роботи одвик.

— Як-небудь проживу.

— Але як же…

— Я ж був колись рибалкою, господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи