Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

сина! З другого боку, чи можливо в наш час, щоб юнак заподіяв собі смерть через батькову спадщину? В чому завинив Крістіан Лукач перед своїм батьком? Справедливе запитання, але однобоке. Хіба не буває навпаки, коли батьки-матері винні перед своїми дітьми?

Всі ці думки не заважають мені швидко йти. Ще трохи — і я біля будинку Паскару. А перед моїми очима — мансарда Крістіана Лукача, де так мистецьки створено затишок. Як розумно він господарював! Який лад, яку чистоту підтримував! Все це, безперечно, свідчить про врівноваженість господаря мансарди. «А чому ти гадаєш, що врівноважені люди не здатні на щось таке? — намагаюся заперечити самому собі. — Бувають і винятки з правил, чи не так?» І тут у пам’яті спливає ампула з морфієм. Ця деталь зводить нанівець припущення про Крістіанову врівноваженість. Хай йому грець! Якби не було цієї ампули, не було б двозначності, якби не було двозначності, я б не стримів тепер перед садибою Мілуце Паскару, явившись із похоронною місією.

Нарешті я досяг мети. Переді мною схожа на фортецю капітальна будова. Колись, очевидно, ця «фортеця» була оточена дбайливо доглянутим садом. Тепер сад занедбаний. Перш ніж увійти у двір, помічаю на фронтоні будинку монограму з двох літер «М» і «П». Під нею — рік закінчення будівництва: 1920. Похилені чавунні порота стоять отвором навстіж, немов чекають на мене. Зупиняюся перед входом у будинок, але не встигаю натиснути на дзвінок, як двері широко розчиняються.

— Ви товариш із міліції?

Запитує мене низький, худорлявий, лисий чоловік років десь так за шістдесят. Він має закарлючений ніс, тонкі губи й хворобливо запалі синювато-бліді щоки.

Я подав йому посвідчення. Він роздивляється його досить-таки уважно, певно, вже доводилось бачити подібні документи. Запрошує до хати. Ми входимо у вітальню, обставлену старими меблями у стилі двадцятих років… Цей чоловік, напевно, був колись грубший, коли б не сказати товстий, судячи з того, що старі штани ледь тримаються на ньому.

Він подає мені стілець. Ми мовчки сідаємо за овальний стіл, накритий скатертиною, схожою на рибальську сіть. Наші пози — один навпроти одного — мов на дипломатичному прийомі. Над буфетом висить стара родинна фотографія, де зображено молоду й молодого. Вона — висока, грудаста, у весільному строї. Він — низенький, жвавий, у смокінгу, дивиться з прихованою погрозою в об’єктив.

Відчуваю, що господар пильнує за кожним моїм рухом. Він ледве стримує хвилювання: я помічаю, як нервово рухається його борлак, як лисина зросилася потом.

— Ви дозволите закурити? — запитую його.

Замість відповіді він підсовує мені кришталеву попільничку. Я зумисне дляюся, щоб господар вгамував свої почуття, заспокоївся. Те, що він почує, не повинне його приголомшити. Мені дуже не хочеться, щоб його побив грець. Я повільно виймаю сигарети, запальничку, прикурюю. І в цей час чую його хрипкий голос:

— Ви сказали по телефону, що мова йтиме про мого небожа…

— Так, про Крістіана Лукача.

Ми не перестаємо свердлити одне одного очима. Зрештою, він не витримує і нетерпляче запитує:

— Щось пов’язане з політикою?

Такий аспект проблеми мені не спадав на думку!

— А що, на нього це схоже?

Він робить зневажливий жест рукою.

— Від цих художників можна всього чекати…

Хоча він дуже змінився проти фотографії на стіні, очі його залишилися такими самими — шорсткими й погрозливими.

— Товаришу Паскару (доводиться називати його офіційно, хоча мені ясно, що ніякий він мені не товариш), я прийшов до вас із кількох причин. Я розмовляв з Лугожем по телефону й дізнався, що батько студента Крістіана Лукача не так давно помер (починаю здаля, аби підготувати господаря до сумної звістки. Судячи з того, як ходить угору-вниз його борлак, навряд чи мені це пощастить. А все ж відступати назад не випадає). Ще я довідався, що мати його спаралізована і зовсім безпорадна.

Господар важко ковтає слину й мимрить:

— Що вдієш? Старість — не радість…

— З вашим небожем нещастя. — Тепер моя черга хвилюватися. Щоб оговтатися, глибше затягуюся сигаретою. — Він помер.

— Помер?! — ледве чутно вимовляє Паскару, й обличчя його спотворюється непідробною гримасою болю.

— Самогубство.

Звістка справляє на нього враження шоку. З усього видно, він не грає: щоки й спітніла лисина налилися кров’ю, а губи зблідли, як у мерця. З тривогою я спостерігаю за ним кілька хвилин, які минають у важкій мовчанці. Проте Мілуце Паскару доводить, що він сильніша людина, ніж я гадав. Господар опановує себе і, стогнучи, повторює:

— Крістінел мертвий… Крістінел наклав на себе руки… Господи боже мій! Коли? Як? Чому?

Він підхоплюється зі стільця, немов отак, навстоячки, йому буде легше висловити те, що діється в душі. Але ту ж мить він безсило падає на стілець.

— Це жахливо! Крістінел неживий… Наклав на себе руки?..

Я пожираю його очима. Бачу, як помалу-малу Паскару приходить до тями, й полегшено зітхаю. Найстрашніше вже позаду. Я коротко розповідаю, як знайдено труп його племінника. Він слухає мене, не зводячи погляду зі своїх маленьких рук, що стискаються у нервовій судомі.

— Отака-то справа. Я прийшов порадитися з вами, як краще вчинити: відвезти тіло з Лугож чи залишити тут, якщо ви…

— Чому він так зробив, о боже, чому? — розпачливо уриває він. — Такий гарний хлопчина, талановитий! — Говорячи, він не зводить погляду зі своїх тремтячих рук.

— Ще невідомо, чому він так зробив…

Моя відповідь примушує його на коротку мить підвести голову, і я бачу його бляклі блакитні очі, де в глибині причаїлася погроза.

— Що ви цим хочете сказати?

— Не залишилося ні листа… ні якогось пояснення…

— Лишенько! — голос його зривається, і він вмовкає.

Я відчуваю, що він хоче сказати щось важливе, і вважаю за свій обов’язок підбадьорити його:

— Слухаю вас…

Його голос ледь-ледь чути:

— Я не вірю! Ви добре шукали? Скрізь? Знаєте, він мав кохану, і вона його покинула…

Я авторитетно запевняю, що ми уважно все обшукали, та ба! — нічого не знайшли.

— Ви з нею знайомі?

Він зволікає з відповіддю. Знову губи його витягуються у тоненькі ниточки. Він, цей чоловік, лихий від народження чи став таким на своєму покрученому життєвому шляху?..

— Він приводив її сюди якось, — наважується він щось пояснити. — Коли вони ще зустрічалися. І він хотів нас познайомити… Вони обідали в мене… Я так любив свого небожа!

Він зізнається в цьому з болем. Проте в обличчі його все та сама погроза.

— Мансарду віддав йому під житло: вона належить мені. — Він раптом круто міняє напрямок розмови. — Я знаю, напевне, чого ви хочете — щоб я зайнявся похороном тут, у Бухаресті.