Джо Холдеман - Безкінечна війна

class="p1">Ми зробили привал на «нічліг» — насправді сонце сяде тільки через сім-десять годин, — на вершині невеликого пагорба в десяти «кидках» від місця зустрічі з невідомими істотами. Але в цьому світі вони не були «невідомими істотами», нагадав собі я, це ми — чужинці.

Два взводи розгорнулися навколо нас в оборонне кільце, і ми, тобто всі інші, в знемозі попадали на землю. Кожному було дозволено поспати чотири години, крім того, ще дві години він повинен буде нести чергування. Поруч зі мною опустилася на землю Поттер. Я включився на її частоту.

— Привіт, Мерігей.

— А, це ти, Вільям. — У навушниках її голос звучав хрипко й надтріснуто. — Боже, що це був за жах.

— Тепер уже все позаду…

— Я вбила одного з них, в саму першу мить, я вистрілила йому в…

Я торкнув її коліно. Рукавичка клацнула об пластик її костюма, і я відсмикнув руку, вражений раптом видінням обнімання двох люблячих одна одну машин. — Не звалюй всю провину тільки на себе, Мерігей, якщо ми і винні, то… то всі в однаковій мірі, хіба потрійна частка на Кор…

— Гей, рядові, закінчуйте молоти язиками і поспіть хоч трохи. Вам обом скоро стояти на варті.

— О'кей, сержант. — Голос у Поттер був такий сумний і втомлений, що я не міг цього винести. Я відчував, що, якщо би міг хоча б доторкнутися до Мерігей, я полегшив би її печаль, ввібрав би її, як пісок вбирає дощ, але ми обидва були, немов у пастці, замкнені в наших пластикових оболонках…

— На добраніч, Вільям.

— Спокійної ночі.

Практично неможливо відчути якесь чуттєве збудження всередині боєкостюма, з усіма його відвідними трубками і хлорованими сенсорами на руках і ногах, але саме так мій організм відповів на моє емоційне безсилля. Можливо, в його клітинах ще не стерлася пам'ять про проведені з Мерігей ночі, можливо, моє «біологічне я», усвідомлюючи, що у вихорі чекаючих нас усіх смертей його власна загибель може наступити дуже скоро, активізувало дітородні пристосування для однієї останньої спроби. З веселенькими думками на зразок останньої я заснув, і мені приснилося, що я машина, яка, копіюючи живий організм, зі скрипом і скреготом пробирається крізь світ людей, а вони, дуже ввічливі, нічого мені не кажуть, тільки хихикають за спиною, а крихітний чоловічок в моїй голові смикає важелі, натискає на кнопки і стежить за циферблатами, він вже зовсім з'їхав з глузду і пригадає їм всі образи, коли настане…

— Мандела, чорт тебе забери, прокидайся, твоє чергування!

Я, волочачи ноги, зайняв належне мені місце в оборонному периметрі, щоб стежити за… бог знає, за чим… але я відчував таку втому, що навіть не міг змусити повіки підніматися. Довелося зрештою скористатися таблеткою стимулятора. Хоча я і знав, що даром це мені не пройде.

Майже цілу годину я сидів, переглядаючи мій сектор зліва — направо і навпаки, далеко і поблизу, нічого там не змінювалося, навіть вітер не ворушив траву.

Потім раптово трава розступилася, і з'явилася одна з тих триногих істот, прямо переді мною.

Я підняв лазер, але не стріляв.

— Бачу рух!

— Напрям?

— Один з них прямо переді мною!..

— Не стріляти! Не стріляти, щоб вам провалитися!

— Рух.

— Рух. — Я подивився вліво і вправо, і, наскільки мені вистачало поля зору, перед кожним з часових периметра сиділа безока і глуха істота.

Напевно, збудлива таблетка, яку я прийняв, посилила мою чутливість до того випромінювання або чогось ще, що використовували ці істоти. Шкіра на черепі у мене заворушилася, і я виразно відчув усередині голови щось. Цей начебто «хтось» запитав вас про щось, а ви не розчули і хотіли б перепитати, але така можливість вже втрачена, момент упущений.

Істота сиділа навпочіпки, спираючись на єдину «руку» — передню ногу. Великий зелений ведмідь з однією недорозвиненою лапою. Його телепатична сила просочувала мій мозок, ніби павутина, ніби відгомін нічних кошмарів, він намагався встановити зі мною контакт, чи може вбити мене, я не знаю.

— Так, вартові по периметру, відходьте назад і не поспішайте. Ніяких різких рухів… У кого-небудь болить голова або що-небудь ще?

— Сержант, тут Холлістер. — Це «Щасливчик». — Здається, вони щось намагаються сказати нам… Я майже… ні… — Але я точно відчуваю, вони вважають, що ми забавні… Вони нас не бояться.

— Ти хочеш сказати, що той, навпроти тебе…

— Ні, відчуття виходить від усіх одночасно. Вони всі думають одне і те ж. Не питайте, звідки я знаю, я просто відчуваю.

— Може, вони думають, що зіграли забавний жарт з Хоу?

— Можливо. Але я не відчуваю небезпеки. Їм просто цікаво.

— Сержант, це Бор.

— Що там?

— Тельціани тут вже принаймні рік… можливо, вони встановили контакт з цими… «Вінні-Пухами». Через них вони можуть шпигувати за нами, можуть надсилати повідомлення.

— Не думаю, що тоді вони показували би себе, — сказав «Щасливчик». — Адже вони явно можуть надійно ховатися від нас, якщо хочуть.

— Як би там не було, — сказав Кортес, — навіть якщо вони шпигуни, ми вже завдали їм втрат. Я знаю, ви хотіли б відплатити їм за Хоу, але зараз нам потрібно проявити максимум обережності.

Я не хотів відплатити за Хоу, я взагалі волів би не мати з ними справи. Я повільно повертався до центру табору. Істота, судячи з усього, не збиралася за мною слідувати. Можливо, вона розуміла, що ми оточені. Єдиною лапою вона щипала траву і відправляла пучки в пащу.

— О'кей, командири взводів, розбудити своїх людей, зробити перекличку. Перевірити і доповісти, чи немає постраждалих. Ми виступаємо через хвилину.

Не знаю, чого очікував Кортес, але істоти, звичайно ж, пішли за нами. Вони не намагалися тримати нас в кільці, просто двадцять чи тридцять особин йшли за нами по п'ятах. Але не одні й ті ж. Окремі тварини час від часу зникали в траві, на зміну їм з'являлися інші, і приєднувалися до параду. Було цілком зрозуміло, що вони анітрохи не втомилися.

Нам було дозволено прийняти по одній таблетці стимулятора. Без цього ми не протрималися би на ногах і години. Всі ми були не проти взяти і по другій, коли штучне збудження почало поступово спадати, але ситуація цього не дозволяла: до бази противника залишалося ще тридцять «кидків», тобто п'ятнадцять годин маршу найменше. І хоча, беручи стимулятор, легко було залишатися на ногах і по п'ять діб, але вже після другої таблетки спотворення сприйняття і суджень росли як сніжна лавина, поки не наступав час найжахливіших галюцинацій, які сприймалися як реальність. І щоб вирішити, наприклад, поснідати чи ні, людина могла витратити