Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

Джекоб Велс похитав головою й посміхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.

— Ваш клерк каже, що він нічого не знає, то й не було жодної рації до нього чіплятися, і я сказав, що зайду до вас. Мені однаково, який буде цукор, дайте тільки сто фунтів, і з мене досить.

— Чуєте? — заговорив він знову, помітивши, що його співрозмовник ставиться до такої пропозиції цілком негативно. — Тадже ви знаєте, який з мене ласун. Згадайте, які ото на Проповідницькому ручаї цукерки я робив! Подумати лишень, як час проходить! Вже буде шість років! А може, й більше. Сім, чорти на його батька! То я й кажу: краще мені лишитись без тютюну, аніж без цукру!.. Ну, як же воно буде? Я тут з собаками. Чи не піти нам до складу за цукром? А це добре я надумався!

Помітивши враз, що Джекобові губи ворушаться, щоб вимовити «ні», він посипав, як з мішка, не даючи тому й слова сказати:

— Певна річ, я не хочу по-свинському всього забирати. Нізащо в світі не зроблю цього. То як у вас обмаль цукру, я пристану й на сімдесят п'ять фунтів, — він пильно поглянув на Велса. — Навіть вистачить з мене, я думаю, і п'ятдесят фунтів. Я розумію ваше становище, я не така нікчемна тварюка, що в'язне…

— До чого ця мова, Дейве? Ми не маємо жодного зайвого фунта цукру…

— Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати. Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п'ять…

— Ані унції!

— Як? Зовсім не дасте? Ну, годі, не гнівайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись іншим разом зайду до вас. Бувайте здорові. Чуєте? — він нахилив голову і почав уважно прислухатись. — Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви підете подивитись, як вона відчалює? Ходімо разом.

Джекоб Велс надів ведмеже хутро й рукавиці, і вони пройшли через контору до головного складу. Він був такий великий, що яких дві сотні покупців коло прилавків скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурі обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли він проходив повз них. Прикажчики продавали все, тільки не харчі, а їх найбільше й питали. «Заховали, щоб ціну набити. Будуть «голодні» ціни!» — бурчав рудобородий гірник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Він знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз і не таке доведеться почути.

Ступивши на хідника, він зупинився поглянути на оголошення, що висіли на причілковій стіні будинку. Тут сповіщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто їх продавав, а найбільше про продаж дорожнього спорядження. Полохливі вже добре налякались. Спорядження, що важило п'ятсот фунтів, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном — по півтора долара. Джекоб Велс помітив, що Мелтон розмовляє з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, і що король Бонанзи задоволено всміхався — йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.

— Чому б вам у такий спосіб не пошукати цукру, Дейве? — спитав Джекоб Велс, показуючи на оголошення.

Дейв Гарней докірливо глянув у відповідь.

— Ви думаєте, що я тут не шукав? Я скрізь об'їхав, від Клондайку до Шпиталю, аж собаки геть поприставали. І ніде нічого не знайшов, ні за гроші, ні так.

Вони пройшли хідником униз, поминули двері складу і довгий ряд санок, запряжених собаками, що, по-вовчому скрутившись, лежали на снігу. За всю осінь оце вперше випало доволі снігу, і шукачі золота змогли почати перевозити свої пожитки.

— Смішно, правда? — ще раз наздогад кинув Дейв, коли вони перетинали головну вулицю, що провадила до річки. — Смішно, що я, власник двох ділянок в Ельдорадо, — а кожна на п'ятсот футів з гаком, — що я, мавши добра на п'ять мільйонів, не маю чим підсолодити собі кави чи каші! Щоб вона провалилася чортові на втіху, ця сторона, щоб їй пуття не було! Я все розпродам! Все покину. Я… Я виїду в Штати!

— Е, кажіть! Не зробите ви цього, — сказав Джекоб Велс. — Я вже не раз чув про це! Коли не помиляюсь, ви цілий рік їли саме тільки м'ясо, як були у верхів'ї Стюарту. А на Танані хіба не їли ви собак та лососячих тельбухів? Не кажу вже про те, що ви два рази пережили голод. Одначе ви не виїхали звідси. І ніколи й не виїдете, тут ви й помрете. Це така ж правда, як те, що «Лора» зараз виходить у море. І я спокійно чекаю того часу, коли доведеться вивезти вас звідси в олов'яній труні. Скільки то буде клопоту в Сан-Франціско, поки зліквідують ваше майно! Ви тут засіли навіки, це ви самі добре знаєте.

Так розмовляючи, він весь час відповідав на привітання перехожих. Віталися з ним переважно старожитці, і кожного з них він знав на ім'я. Але й усім новакам знайомий він був з обличчя.

— Я можу з вами закластись, що в 1900 році буду в Парижі, — невпевнено заперечив король Ельдорадо, та Джекоб Велс не слухав його мови.

Вдарили в гонг, Макгрегор відсалютував Велсові, стоячи на капітанському містку, і «Лора» повільно відчалила. З берега вигукували мандрівцям побажання щасливої дороги, давали останні поради. Але триста невдах, що покинули на березі свої золоті надії, стояли мовчки, сумні та понурі. «Лора» пройшла каналом, прорубаним у надбережній кризі, далі течія підхопила її, і вона, свиснувши ще раз, швидко рушила вперед.

Люди розійшлися хто куди. На березі залишився Джекоб Велс у гурті чоловік дванадцяти. Розмовляли про голод, і це була чоловіча розмова. Навіть Дейв Гарней перестав клясти країну, де не можна добути цукру. Він тепер насміхався з новаків — «чечаків», як він називав їх, взявши це слово з мови сивашів. Раптом бистре його око помітило чорну цятку, що рухалася річкою серед крижин.

— Гляньте-но! — крикнув він. — Сюди пливе каное!

Спритно звиваючись, то веслуючи, то відкидаючись від крижин, двоє людей, що сиділи в човні, намагалися дістатись до суцільної крижаної смуги, щоб знайти в ній прохід до берега. Опинившись у каналі, що ним пройшов пароплав, вони налягли на весла і, мов стріла, полинули тихою глибокою водою. Ті, що були на суходолі, дуже радо зустріли їх, допомогли вибратись на берег та витягли туди човника. На дні його лежали дві шкіряні поштові сумкп, кілька укривал, кавник, сковорода та маленький клунок з харчами. Щодо людей, то вони так померзли, так задубіли, що