Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Сховавшись за великим каменем-валуном, Селенія стежить, як за останнім возом двері повільно зачиняються.

— Тут наші дороги розходяться, Артуре! — шепоче вона, скидаючи хутряну накидку. Принцеса одним стрибком досягає дверей.

— Нізащо в світі! — пошепки відповідає Артур і наздоганяє Селенію, стрибнувши за нею. Та наражається на меч… у руках принцеси.

— Це моя місія, і я сама виконаю її! — задерикувато каже вона.

— А я? Мені що робити? — розгублено запитує хлопчик. Такого він не чекав…

— А тобі потрібно шукати скарб і врятувати свій сад! Я ж знайду Жахливого У і зроблю все, щоб врятувати свій народ!

Голос Селенії звучить упевнено: вона все продумала і все вирішила.

— Якщо мені пощастить виконати покладене на мене завдання, я повернуся сюди рівно через годину. Тож чекайте на мене тут, — додає вона.

— А якщо не вийде? — про всяк випадок питає Артур, хоча думка про можливу поразку принцеси його зовсім не радує.

Селенія нічого не відповідає, але її зітхання свідчить про те, що вона неодноразово думала про це.

Принцеса добре знає, що перемогти Жахливого У надзвичайно тяжко, її шанси на перемогу — один із тисячі.

Але ж вона справжня принцеса, донька імператора Свистокрила де Стрілобарба П'ятнадцятого, спадкоємиця його трону. І вона не має права відступати.

Пильно дивлячись Артурові в очі, Селенія, не опускаючи меча, підходить до нього впритул.

— Якщо я зазнаю поразки… сподіваюсь, ти станеш хорошим королем, — промовляє вона чи не вперше без насмішки, уїдливості і злості.

Обережно, все ще не опускаючи меча, вона притягує до себе обома руками Артурову голову і цілує його в маківку. Час зупинився.

Міріади бджіл наповнюють повітря радісним дзижчанням, а в їхніх лапках — медові сердечка.

З небес сиплються біленькі ромашки.

Пташки дзвінко щебечуть, а кучеряві хмаринки під той щасливий щебет починають танцювати.

Ніколи ще Артур не почувався таким щасливим.

Напевно, так буває, коли мчиш по трасі на тобогані з високої-превисокої гори, а навколо світить сонечко, сяє сніг, повіває легенький вітерець…

І здається, що в цю мить немає нічого важливішого, прекраснішого і найдорожчого, аніж цей спуск…

Дихання Селенії обпікає хлопчика, ніби спекотний вітер Сахари, а доторк її вуст можна порівняти хіба що з ніжною пелюсткою троянди.

Щоб ще раз це відчути, він ладен вічно стояти в такій незручній позі.

Та Селенія дозволяє собі розслабитися не більш ніж на пару секунд.

Вона відходить від Артура — і чарівний світ так само раптово зникає, як і з'явився.

Хлопчик ніяк не отямиться після поцілунку принцеси.

Ніколи ще секунда не здавалася йому такою жахливо короткою і водночас безконечною.

Він вражений, розгублений і не знає, що сказати.

Принцеса ласкаво усміхається Артурові.

— Тепер, коли я передала тобі свою владу, скористайся нею… розумно, — каже вона.

Двері ще не зовсім зачинилися — залишається маленька щілинка розміром не більше двох міліметрів, і принцеса прослизає в палац.

— Зачекай… не треба! — кидається Артур до дверей, але стулки вже зімкнулись.

Хлопчик розгублений.

Він ледве усвідомив, що сталося, як уже доводиться звикати до думки, що воно більше не повториться.

До нього з радісним криком підбігає Барахлюш.

— Браво! Чудово! Все пройшло блискуче! — він хапає Артурову руку і довго-довго її трясе. — Я тебе вітаю! Це було найкраще весілля з усіх, які мені доводилося бачити!

— Ти про що? Що ти таке говориш? — розгублено бурмоче Артур.

— Як про що? Та про твоє ж весілля! Вона тебе поцілувала! Отже, ви одружилися і будете одружені доти, доки не прийде час нової династії. У нас такі порядки! — пояснює Барахлюш.

— Ти хочеш сказати, що… що поцілунок означає шлюб? — дивується Артур. Всі ці місцеві звичаї дуже дивні!

— Аякже! — підтверджує Барахлюш. — Ой, яке хвилююче було весілля! Таке світле… таке коротке! Одне слово — фантастичне! — Барахлюш коментує події тоном знавця.

— Мені здається, занадто коротке, — уточнює Артур, зовсім збитий з пантелику: хіба може бути таким стрімким урочистий обряд?

— Чого тобі хвилюватися? Ти отримав найголовніше: її руку і серце. Що ж тобі ще потрібно? — знизує плечима Барахлюш. Воістину, логіка в мініпутів залізна.

— Знаєш, у нашому світі одруження займає набагато більше часу. Молоді знайомляться, потім ходять у гості одне до одного, в кіно, читають разом книги. А потім юнак пропонує дівчині руку й серце. І якщо вона погоджується, то йдуть до церкви, де їх вінчають, поєднуючи навіки. І тільки коли в церкві дівчина говорить «так», вона дарує свій поцілунок нареченому, — пояснює Артур, згадуючи розмови про весілля своїх батьків.

— Та ти що?! Марно втрачений час! У вас, певно, купа часу, якщо ви його витрачаєте на такі дурниці! Тільки тупоголові вигадують стільки церемоній! А серце має тільки одне слово, і поцілунок — найкращий спосіб сказати це слово — повчально зауважує Барахлюш.

Артур намагається збагнути суть роздумів юного принца, та швидко починає розуміти, що це неможливо. Правду кажучи, йому після поцілунку добре було б виспатись і випити зо дві таблетки аспірину.

— Чуєш, друже! А чого б ти ще хотів? — насідає на хлопчика Барахлюш, помітивши, що Артур ніби не при собі.

— Ну, не знаю… Можливо, нам треба це якось відсвяткувати? — раптом пропонує Артур. Він ніяк не зосередиться.

— А чому б і ні? Чудова ідея! — чути насмішкуватий голос, занадто грубий, щоб належати Барахлюшеві.

Друзі озираються і з жахом бачать, як за їхніми спинами вишиковується цілий загін осматів на чолі із їхнім начальником, жахливим Темрякосом, сином Жахливого У.

Коли Темрякос посміхається, здається, що зараз він когось знищить. Посмішка в нього дуже непривітна.

Навіть якби він чистив свої чорні зуби десять разів на день, це б нічого не змінило.

Лінивою ходою переможця Темрякос підходить до Артура.

— Якщо дозволите, я влаштую вам свято! — промовляє він з таким виразом, що навіть осмати не сумніваються в його кровожерливих намірах.

Артур зрозумів — перший поцілунок Селенії буде останнім у його житті.

Тим часом у великому світі Артурова мати сидить на кухні. На столі лежать десять маленьких іменинних свічечок. Але ні Артура, ні торта вже нема, то й запалювати їх нема потреби.

Десять маленьких свічечок — по одній на кожен прожитий рік маленькою людиною.

З кожним роком маля підростало, як крихітне деревце, ставало милим і пустотливим. Бідна матір чудово пам'ятає кожен рік синового життя. І жоден з них не схожий на попередній.

У перший рік крихітний Артур зачаровано дивився на полум'я свічки, що танцювало перед його оченятами.

На другий рік він уже намагався піймати в долоньки вогники, що