Патрік Зюскінд - Голуб

зовнішніх скляних бронедверей, щоб прокричати: «Ми закриваємося!». Тоді маріонетково-людський механізм Йонатан Ноель хвацько завівся, увійшов до банку, став за пульт управління пристроєм електроблокування, увімкнув його й натиснув поперемінно на обидві кнопки для внутрішніх та зовнішніх бронедверей, щоб випустити працівників; потім заблокував разом з мадам Рок вогнетривкі двері до сейфової зали, яка перед тим була зачинена мадам Рок разом з месьє Вільманом, увімкнув разом з месьє Вільманом сигнальний пристрій, знову відключив електроблокування дверей, разом з мадам Рок та месьє Вільманом залишив приміщення банку і, після того як месьє Вільман заблокував внутрішні, а мадам Рок зовнішні скляні бронедвері, замкнув належним чином ґратчасті віконниці. Потому він зобразив легкий дерев’яний уклін перед мадам Рок та месьє Вільманом, відкривши рота, побажав обом гарного вечора та чудового вікенду, зі свого боку з вдячністю прийняв найкращі побажання на вихідні від месьє Вільмана та «до понеділка!» від мадам Рок і, поважно зачекавши, доки обоє віддалилися на кілька кроків, долучився до потоку перехожих, щоб той поніс його у протилежному напрямку.

* * *

Хода надихає. У ході полягає цілюща сила. Регулярне переставляння ніг при одночасному ритмічному розмахуванні руками, наростання частоти дихання, легка стимуляція пульсу, діяльність очей та вух, необхідна для визначення напрямку та збереження рівноваги, відчуття шкірою потоків повітря — усі ці дії непереборно зганяють докупи дух і тіло, змушуючи душу рости й розгортатися, навіть якщо вона така охляла й понівечена.

Те саме відчув і роздвоєний Йонатан, що стирчав у занадто великій ляльці власного тулуба. Поволі, крок за кроком, він виростав до розмірів тулуба, заповнюючи його зсередини, помітно опановуючи ним, доки нарешті не утворив з ним одне ціле. Це сталося десь на розі вулиці дю Бак. Він перейшов вулицю дю Бак (Йонатан-маріонетка тут автоматично повернув би праворуч, щоб звичною стежкою потрапити на вулицю де ля Плянш) і, залишаючи ліворуч вулицю Сан-Пласід, на якій знаходився його готель, пішов далі прямо до вулиці дель Абб Грегоар і нею вгору до вулиці де Вожирар, а звідти до Люксембурзького саду. Зайшовши до парку, він намотав три кола на зовнішній, найдовшій дорозі, там, де тренуються бігуни, під деревами, уздовж огорожі; потім повернув на південь і попрямував угору до бульвару дю Монпарнас і далі до монпарнаського кладовища, обійшов його один раз, другий, подався далі на захід у п’ятнадцятий округ, пройшов увесь п’ятнадцятий аж до Сени й уздовж Сени на північний схід у сьомий і далі — до шостого округу, все далі й далі — ось такий літній вечір не має кінця, — й знову до Люксембурзького саду; і щойно він туди дочалапав, як парк закрився. Перед величезною брамою, ліворуч від будівлі Сенату, він зупинився. Могла бути вже дев’ята година вечора, але й досі було видно, як удень. І лише ніжне золотисте забарвлення світла та фіолетові обриси тіней натякали на наближення ночі. Автомобільний рух на вулиці де Вожирар став спокійнішим, майже спорадичним. Натовпи людей розбіглися. Декілька групок біля виходу з парку та на розі вулиці швидко танули, зникаючи окремими постатями в численних провулках навколо Одеону та церкви Св. Сульпіція. Йшли на аперитив, йшли до ресторації, йшли додому. Повітря було м’яке й трохи пахло квітами. Стало тихо. Париж вечеряв.

Раптом він відчув, як стомився. Ноги, спина, плечі боліли від кількагодинної ходи, ноги в черевиках пекли вогнем. І йому захотілося їсти, так сильно, що засудомило у шлунку. Він би з’їв суп, салат зі свіжим білим хлібом і шматочок м’яса. Він знав один ресторан неподалік, на вулиці де Канетт, де все це було як меню за двадцять сім франків п’ятдесят, включно з обслуговуванням. Але він не міг піти туди в такому стані, спітнілий і смердючий, та ще й з розірваними штанами.

Він зібрався йти до готелю. По дорозі туди, на вулиці д’Асас, знаходилася туніська крамниця. Вона була ще відчинена. Він купив баночку сардин в олії, маленьку грудочку бринзи, грушу, пляшку червоного вина й лаваш.

* * *

Номер готелю був ще меншим, ніж кімната на вулиці де ля Плянш; з одного боку трохи ширша за двері, через які до неї заходиш, і максимум три метри завдовжки. Стіни стояли, правда, не під прямим кутом одна до одної, а, якщо дивитися від дверей, розходилися навкіс, збільшуючи приміщення десь до двометрової ширини, щоб потім раптово знову податися назустріч одна одній та об’єднатися з фронтального боку у формі тригранної ніші. Тобто кімната мала форму труни, та й була вона не надто просторішою за труну. Біля однієї поздовжньої стіни стояло ліжко, біля іншої — був прикріплений умивальник з раковиною та відкидним біде, в ніші стояв стілець. Праворуч, над умивальником, майже під самісінькою стелею, було врізане віконце, що скидалося більше на кватирку, яка виходила на приямок і відчинялася та зачинялася з допомогою двох шнурків. Слабкий, вологий і теплий потік повітря потрапляв крізь цю кватирку до труни, заносячи з собою кілька дуже приглушених шумів із зовнішнього світу: дзенькіт тарілок, шум води в унітазі, іспанські та португальські уривки слів, трішки сміху, комизування дитини й часом, зовсім здалеку, сигнал авта.

* * *

Сидячи в майці та підштаниках на краю ліжка, Йонатан їв. Замість столу він підставив собі стілець, поставив на нього валізу та ще й постелив на ній торбинку для закупів. Кишеньковим ножиком він розрізав сардинки, натикав одну половинку, намащував її на скибочку хліба й відправляв шматочок до рота. При пережовуванні ніжне, просякнуте олією м’ясо риби змішувалося з прісним лавашем у масу з витонченим смаком. «Можливо, бракує кілька краплин лимонного соку», — думалося йому, але це було вже майже фривольним гурманством, бо коли він після кожного шматочка відпивав з пляшки ковток червоного вина, пропускаючи через язик і поміж зубів, то металевий присмак риби змішувався з живим кислуватим ароматом вина так переконливо, що Йонатанові здавалося, що він ніколи в житті не пробував смачнішої їжі, ніж у цю мить. У баночці поміщалося чотири сардини, вісім маленьких шматочків, повільно пережованих з хлібом, плюс вісім ковтків вина. Він їв дуже повільно. Якось він читав у журналі, що при поквапливому споживанні їжа, особливо коли ти дуже голодний, погано засвоюється, спричиняє проблеми травлення і навіть нудоту з блювотою. Він їв повільно ще й тому, що думав, ніби ця трапеза в нього остання.

З’ївши сардини й вимочивши залишки олії хлібом, він перейшов до бринзи та груші. Груша була такою соковитою, що вислизала з рук під час