Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

в татовому кабінеті? «Твайнінґа – Старого Каппу точить хробаччя…». Що? У мене у вухах лунав улесливий голос чужинця: «Старого Каппу точить хробаччя всі ці… тридцять років!»

– Тисяча дев’ятсот двадцятий, – сказала я голосом холодним, як свіжа форель. – Дозвольте переглянути ваш архів за тисяча дев’ятсот двадцятий рік.

– Знаєш, по-моєму, він у ремонтному гаражі – якщо, звичайно, пацюки ще не дали йому чосу, – сказала вона, скоса глянувши на мене зверх окулярів, наче сподівалася, що, зачувши про пацюків, я миттю втечу, ще й гукатиму.

– Я знайду його, – рішуче сказала я. – Ключа дасте?

Ретельно обнишпоривши шухлядку, міс Маунтджой видобула в’язанку залізних ключів, що на вигляд були такі, ніби колись належали тюремникам Едмона Дантеса з «Графа Монте-Крісто».[39] У супроводі їхнього дзенькоту я радісно покрокувала надвір.

Ремонтний гараж містився трохи далі від головної споруди бібліотеки, ніж інші будівлі.

Це була поросла мохом і берізкою хистка буда, збита з порохнявих дерев’яних дощок і заржавілої бляхи, і розташовувалася вона просто на березі річки. Колись, за часів дійсного розквіту автосалону, тут направду був гараж, де міняли мастила й шини, змащували осі та провадили обслуговування машин.

Нині та пора була далеко позаду. Так і сталося, що це місце вкрай занехаялось і під натиском численних негод набрало подоби лісової хижки відлюдника.

Я повернула ключ у замковій шпарі, і двері розчинилися навстіж, скрипнувши іржавими завісами.

Я увійшла в напівтемряву з якнайбільшою осторогою, щоб не натрапити, приміром, на вистромлені частини механізмів із оглядового лазу, котрий хоч і був прикритий важкими дошками, усе ж займав більшу частину приміщення.

Скрізь витав терпкий мускусний запах із нотками аміаку, немов під мостинами в підлозі й справді жили крихітні звірятка.

Половину стіни з того боку, де Коров’ячий провулок, загарбали розсувні двері, тепер зачинені, а давним-давно вони зрушувалися вбік, коли автомобіль мав заїхати і розташуватися над оглядовим лазом. З незбагненних для мене причин шибки в чотирьох вікнах були зафарбовані в моторошний червоний колір, і сонячне проміння, проникаючи крізь стяжки фарби, наповнювало приміщення незатишним кривавим відсвітом.

Наче каркаси двоповерхових ліжок, дерев’яні полиці здіймалися вздовж інших трьох стін. На кожній полиці були згромаджені великі стоси зжовклих газет – «Хроніки Гінлі», «Оголошення західних графств», «Ранковий поштовик» – усі впорядковані порічно й споряджені наличками з вилинялими чорнильними написами.

Я завиграшки відшукала тисяча дев’ятсот двадцятий рік. Стягла з полиці стосик газет, пчихаючи від здійнятої хмари пороху, що жбухнув мені в обличчя так круто, немовби це вибухнув млин із борошном, – обкусані клаптики газетного паперу снігом сипонули на підлогу.

Гаряча купіль і губка неодмінно сьогодні ж увечері, поклала собі я, до вподоби мені це чи ні.

Невеличкий дерев’яний стіл стояв край закаляного сажею вікна – світла й простору бракувало, але якось примістити одну газету й, натужуючи зір, прочитати можна було.

Спочатку я вдалася до «Ранкового поштовика» – газетки, на шпальтах якої за зразком лондонської «Таймс» купчилися рекламні оповіщення, стрічки новин та звістки про смерть:

«Загублено: брунатний паперовий згорток, перемотаний мотузком.

Дорогий як спомин прикро враженому власнику. Прохання повернути за щедру винагороду.

Сміт, Вайт Гарт, Вулвертон, до запитання».

Або ще таке:

«Голубчику: Він стежив за нами. О тій же порі наступного четверга. Принеси мильний камінь.

Бруно».

І враз мені сяйнула блискуча думка! Тато свого часу навчався в Ґреймінстері… А хіба Ґреймінстер не поряд із Гінлі? Я закинула «Ранкового поштовика» назад на полицю, а натомість дістала перший із чотирьох стосів «Хронік Гінлі».

Це була щотижнева газета, – як я бачила з підшивки, – кожну п’ятницю ознаменовував свіженький випуск. У першу п’ятницю того року святкували Новий рік, тому перший випуск датовано 8 січня 1920 року.

Сторінка за сторінкою мигтіли новини, пов’язані з урочистостями й просто схоплені під веселу руку – різдвяні гості з континенту, перенесене зібрання жіночого товариства, «угодоване порося» на продаж, день різдвяних подарунків відбудеться в асоціації фермерів, від підводи пивовара відвалилося колесо.

Судові розгляди в березні виявилися похмурим реєстром грабунків, браконьєрства, наскоків та інших переступів.

Я читала й читала, аж поки мої руки геть почорніли від фарби, що висохла за двадцять років до того, як я з’явилася на світ. Улітку було ще більше приїжджих із континенту, влаштовували ярмарки, шукали чорноробів, запрошували до таборів бойскаутів, справляли два свята й прокладали дороги.

Минула година марних пошуків, і мене почав брати розпач. Люди, котрі це читали, напевно, мали якийсь надзвичайним зір, шрифт був жахливо дрібний. Іще трошки – і кров жбухатиме в моїх скронях – тоді точно напосядеться головний біль.

Аж раптом я натрапила на потрібне:

СМЕРТЕЛЬНЕ ПАДІННЯ УЛЮБЛЕНОГО ШКІЛЬНОГО ВЧИТЕЛЯ

З вини трагічних обставин уранці в понеділок Ґренвіль Твайнінґ, магістр гуманітарних наук (Оксфорд), сімдесяти двох років, викладач латини й високоповажний завідувач пансіону при школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, упав із годинникової вежі Ґреймінстерського Енсон-Хаусу. Обізнані з деталями описують випадок як «цілком незбагненний».

«Він видерся на парапет, підсмикнув мантію й зобразив повернутою униз долонею римський салют.[40] “Vale!” – вигукнув він до хлопчиків на шкільному обійсті, – повідомив Тімоті Ґрін із шостого класу школи у Ґреймінстері. – І потім він полетів униз!».

Vale? Моє серце тенькнуло. Це ж самісіньке слово не так давно вуста незнайомця видихнули мені в обличчя, щоб потім знекровитись уже навіки. «Прощавайте». Це ж не просто збіг, чи не так? Надто дивно. Тут має бути якийсь зв’язок, але що це може бути за зв’язок?

От дідько! Мій мозок гарячково працював, але без жодних наслідків, наче я міряла воду решетом. Ремонтний гараж навряд чи був слушним місцем для роздумів, тож я вирішила обміркувати все те згодом.

Я повернулася до читання:

«Його мантія тріпотіла, немов крила ангела, який падає», – сказав Тобі Лонсдейл, рожевощокий хлопчак, котрий ледь ридма не заридав, коли його виводили товариші, поки на нього остаточно не нахлинули почуття й він не облився сльозами.

Містера Твайнінґа нещодавно допитувала поліція, з’ясовуючи подробиці зникнення поштової марки – унікального й нечувано цінного варіанта «Пенні Блек».

«Тут немає жодного зв’язку», – запевнив доктор Ісаак Кіссінґ, котрий заступив на посаду директора Ґреймінстера ще 1915 року. – Аніякісінького зв’язку. Містера Твайнінґа глибоко шанували й, так би мовити, любили всі, хто його знав».

Як стало відомо «Хронікам Гінлі», поліція ще не завершила розслідування обидвох цих справ.

Газета датована 24 вересня 1920 року.

Я повернула стосик на місце, вийшла назовні й замкнула за собою двері.

Міс Маунтджой байдикувала за столом, коли я віддала їй ключі.

– Ти знайшла те, що