Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Наречена перша! — вигукнула Мелані, Клер усміхнулася. Ми всі спостерігали, як вона насипає дрібку солі на зап’ястя, бере шматочок лайма, Ніна наливає чарку по вінця й тицяє їй до рук.

Клер лиже зап’ястя, ковтає поспіхом текілу, міцно заплющує очі й кусає лайм.

Потім випльовує його на килим і гупає келихом по столі, здригається та сміється.

— Господи! Град сліз! Якщо я вип’ю ще кілька, туш розпливеться по всьому обличчю.

— Панянки, — суворо промовила Ніна. — Це лише початок. Лі, тобто, Норо, — ти наступна!

— Агов, — втрутився Том, поки я ставала навколішки біля столика. — Якщо бажаєте щось елітарне, пропоную текілу роял!

— Текіла роял? — текіла в Ніниних руках вихлюпнулася з маленької чарки на скляну поверхню. — Це що таке? Шампанське?

— Можливо. Проте дещо інший спосіб приготування, — Том дістав із кишені маленький пакетик з білим порошком. — Щось цікавіше за сіль.

Дідько, ще й восьмої нема. З такою швидкістю до півночі лазитимемо по стінах.

— Кокс? — поцікавилася Мелані. Вона схрестила руки й незворушно поглянула на Тома, в голосі вчувалися нотки відрази. — Справді? Ми ж ніби більше не студенти. Дехто навіть уже й батьки. Не думаю, що зціджування може тому зарадити.

— А тебе ніхто й не примушує, — Том роздратовано повів плечима.

— Підкріпимося! — Фло розірвала тишу. Вона стояла на порозі, руки тремтіли від важелезної таці, вщерть заповненої гарячою піцою. Під рукою стирчала пляшка.

— Хтось може прибрати столик, поки я не розквецяла все по тітчиному килиму?

— Ось що, — підсумувала Клер, спостерігаючи, як Ніна звільняє місце для їжі. Вона дотягнулася до Тома й поцілувала солоними, цитрусовими вустами. — Давай прибережемо це на десерт.

— Без проблем, — відповів безтурботно Том і засунув торбинку знову до кишені. — Не маю жодного бажання втюхувати дороге зілля особам, що це не оцінять.

Мелані натягла усмішку, забрала пляшку у Фло. Нарешті тацю примостили.

— До речі, про шампанське…

— Отже, привід у нас сьогодні особливий, — мовила Фло, її губи розійшлися в усмішці. Вигляд у неї був дещо спантеличений через напруженість, що дзвеніла між Мелані та Томом. — Мел, відкорковуй, а я дістану келихи.

Поки Мелані знімала обгортку, Фло відчинила скляну шафу й почала там нишпорити. Нарешті шість келихів, постріл, корок летить догори, відскакує від плаского екрана телевізора.

— Ой-йой, — Мелані затуляє рота рукою. — Фло, перепрошую.

— Нічого страшного, — спокійно відказує Фло. Проте поки Мелані наповнює чарки, господиня будинку ретельно оглядає екран та витирає його рукавом.

Ми беремо келихи, я намагаюся видавити із себе усмішку. Не люблю шампанське, від нього лише жахливе похмілля та розлад травлення. Напої з бульбашками — не моє, проте нема жодної можливості відмовитися.

Фло тримала келих, повернулася та оглянула наше невеличке коло й зупинила погляд на Клер.

— За чудову дівич-вечірку! Ідеальну дівич-вечірку для найкращої подруги, яку лишень можна уявити. За мою фортецю. За мого бест-друга. За мою героїню та натхнення — за… Клер!

— Та Джеймса, — усміхаючись додала Клер. — Інакше пити не буду. Я ж не егоїстка, щоб пити за себе.

— Ой, — Фло схаменулася. — Тобто… Я маю на увазі… Лише подумала, а чи не варто присвятити ці вихідні виключно тобі? Думала, сіль у тому, щоб хоч трішки забути про нареченого. Але якщо ти так бажаєш… За Клер та Джеймса!

— За Клер та Джеймса! — всі підтримали й пригубили шампанське.

Я пила також, бульбашки в'їдливо стрибали в горлянці. Ковтати було важко.

Клер та Джеймс. Клер та Джеймс. Я й досі не можу в це повірити — я не можу їх уявити разом. Невже він так змінився за десять років?

Я так і стояла, втупившись у келих, поки Ніна не штовхнула мене.

— Ти що — намагаєшся прочитати майбутнє в бульбашках шампанського? Не думаю, що з цього щось путнє вийде.

— Замислилася, — відповіла, намагаючись усміхнутися. Ніна здивовано звела брови. Заніміло все всередині від думки, що вона зараз гостро це прокоментує.

Проте, перш ніж вона встигла розтулити рота, Фло ляснула у долоні.

— Так, а тепер — до піци!

Ніна взяла тарілку й почала навалювати туди їжу, я не пасла задніх. М’ясні піци з дешевою пепероні капали хімічною червоною олією на тацю. Після бігу я страшенно зголодніла, тому схопила шматок із пепероні, шматок зі шпинатом та грибами, зверху додала піту та хумус.

— Якщо знадобляться, серветки ось тут. Не хочу, щоб заляпався килим, — мовила Фло, бігаючи над нами. — І простежте, щоб для Тома зосталися шматки без м’яса.

— Фло, — Клер поклала руку їй на плече. — Усе гаразд. Том, якби й захотів, то сам би те не з’їв. А навіть якщо й так, то в морозильній камері є ще.

— Знаю, — відказала Фло, намагаючись прибрати волосся з розпашілого обличчя. Її срібляста кофтинка забруднилася від піци. — Це лише питання принципу. Якщо люди не хочуть їсти м’яса, нехай замовляють. Я не люблю, коли стромляють носи у вегетаріанську їжу, якщо не подобається страва з м’яса. У такому разі вегетаріанці лишаються голодними.

— Вибач, — мовила я. — Дивись, я взяла шматок із грибами. Мені його покласти?

— Ні, — роздратовано кинула Фло. — Він же, мабуть, уже весь у пепероні.

Я хотіла їй тицьнути, що вже вся таця в ковбасі, тож якби вона аж так хвилювалася, то поклала б це на різні тарілки, проте прикусила язика.

— Усе гаразд, — сказав Том. На його тарілці височіли три шматки грибної піци та ціла купа хумусу. — Мені справді достатньо. Якщо я з’їм більше, Гарі змусить мене підтягуватися аж до Різдва.

— Хто такий Гарі? — поцікавилася Фло, вмостившись на дивані зі шматком пепероні. — Я думала, твого партнера звати Брюс?

— Гарі — мій особистий тренер, — Том самовдоволено поглянув на годинник. — Важка в нього робота, бідака.

— У тебе є особистий тренер? — подиву Фло не було меж.

— Люба, у будь-кого, хто хоч кимось себе вважає, є особистий тренер.

— А в мене нема, — обірвала Ніна, запихаючи шматок піци до рота. — Я просто тренуюся в залі. Я не потребую чиїхось криків над вухом, поки я займаюся, — вона проковтнула чималий кусень, — для цього у мене є айпод. Але я принаймні можу перемотати, коли звучить щось монотонне.

— Та годі вам, — Том сміявся. — Не вірю, що я один такий. Норо, а ти? Ти ж ніби не відсиджуєш булки?

— Я? — підняла очі й завмерла від неочікуваного прожектора уваги. — Ні, у мене навіть нема клубної карти. Лише бігаю. Єдині крики, що чую, — діти в парку Вікторії.

— Клер, ти? — Том благав. — Мелані? Нумо! Підтримайте мене, це ж звичайнісінька річ!

— У мене