Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

через край, намочивши Тетянчину майку. Дівча раптом сильно закашлялося й відіпхнуло пляшку геть. Та, глухо гепнувши, впала поруч. Вода забулькотіла й полилася через горлечко, підмочуючи Тетянчині джинси, аж дівчина одним стрибком схопилася на ноги:

— Для чого ти мене поливаєш, недоумку, я тобі не квіточка! — закричала вона.

— Це точно! — миттю погодився Богдан. Страдницький вираз ураз злетів із його обличчя. — Квіточки вони легкі, тендітні, не те що дехто! Я, доки тебе допер, думав, що руки пообриваються! Зад від’їла, мабуть, на цілий центнер!

— Та ти… Та я… Та я всього сорок кілограмів важу! — закричала Тетянка.

Ірка ліниво подумала, що подруга видає бажане за дійсне. Сорок кіло важить сама Ірка, а Тетянка все-таки товстіша буде. Саме тут ноги в Ірки підкосилися, і вона безсило стала рачки.

Стояти на чотирьох кінцівках виявилося напрочуд зручно. Світ набув нормальної, звичної стійкості, запаморочення минуло, зникли дзенькіт у вухах і туман перед очима. Від слабкості не залишилось жодного сліду, навпаки, м’язи налилися силою. Ірка навіть не підозрювала, що можна бути такою сильною та здоровою. Вона відчувала кожну жилочку в своєму тілі, і все це разом дарувало відчуття сили. Світ навколо став виразним і… знову безбарвним.

І саме цієї миті Серьога знову відкрив свого рота.

— Майно компанії псуєте?! — закричав він, показуючи на роздовбану стіну й заглухлий комп’ютер. — Підлогу розмалювали, воду розлили! От зараз генерального як покличу! А заодно розкажеш йому, хто тобі дозволив кинджал зі стінки зняти!

Богдан ніяково затупцяв з ноги на ногу й почервонів:

— Я б назад повісив, присягаюся! Перед відходом повісив би! Я ж із території нічого не виносив! Це тільки доки ми тут… Помилуватися.

— Службі безпеки поясниш! — зловтішно мовив Серьога. — Ну й народ! Якби дворучник підняти зміг, його б, мабуть, теж стирив!

Богдан почервонів ще дужче — схоже, гидкий молодший програміст таки мав рацію. А Ірка розлютилася. Будуть тут різні шантажисти паршиві на її друга' наїжджати!

Вона звела голову, розглядаючи Серьогу знизу вгору. Хлопець раптом злякано осікся й позадкував. А Ірка неквапом рушила до нього. Як була, на чотирьох. Зводитися на ноги в неї не було жодного бажання, зненацька виявилось, що так вона рухається швидше, прямо стелиться над підлогою. От тільки дивне поцокування трохи її бентежило — Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки воно долинає.

— То в чому я б мала зізналася, та ще й при свідках? — поцікавилась вона, зупиняючись навпроти Серьоги. (Цокання стихло. Дивно.) — Що я тебе подрала? Скалічила? Навіщо ж зізнаватися! Я зараз докази залишу. Наочні.

Зігнувши лікті, Ірка майже припала до підлоги. Її верхня губа зловісно піднялася… З горла вирвалось глухе гарчання. І в такт цьому гарчанню закричав Серьога. З його грудей вирвався пронизливий крик, хлопець розвернувся й довгими заячими стрибками помчав уздовж коридору. Ірка розчаровано чхнула: сама винна, треба було не базікати, як то полюбляють робити люди, а відразу ж хапати мерзотника за вуха чи горлянку та гамселити його об землю, аби він віддав Богові душу! А тепер що — утік. Наздогнати, звісно, не фокус, але гнатися за такою паршивою дичиною — тільки псувати репутацію мисливиці. Ірка гордо розвернулася й навіть хотіла на знак свого презирства пошкребти навздогін утікачу задньою лапою… аж раптом вона побачила, що на неї дивляться дві пари зовсім божевільних очей.

Однаково прилипши до стіни, Богдан і Тетянка міцно трималися за руки… і дивилися на Ірку.

— Ви чого? — загарчала на них Ірка, Богдан лише мовчки ковтнув слину, А Тетянка тремтячим голосом поцікавилась:

— Ірко-о… А ти якою зубною пастою користаєшся?

— Якою ще пастою? — сторопіла Ірка… і тут помітила своє відображення в темному екрані комп’ютера. Обличчя як обличчя, все начебто звичайне… От тільки зуби… На темному тлі її відображення з-під піднятої верхньої губи виблискувала пара міцних, гострих іклів!

Дівча з розмаху сіло на власні п’ятки.

— Обертаюся на вампіра, чи що? — вона запустила палець за щоку й почала обмацувати зуби. Зуби були як зуби, нічого дивного. Ірка нахилилася низько-низько, майже торкаючись носом темного монітора, і розтягла губи якомога ширше. Іклів не було. Тобто звичайні, слабенькі людські клики нікуди не поділися, а от ті, моторошні, безслідно зникли. Та й чи були вони?

Ірка замислено нахилила голову набік. І миттю забула про ікла, про нажаханого Серьогу, про все-все!

— Тетянко! Богдане! Гляньте! Тут на клавіатурі щось є,— тихо гукнула вона.

Усе ще із острахом поглядаючи на подругу, Тетянка підійшла й прикипіла очима до клавіатури.

— Кнопки, трішки пилюки… — почала коментувати відьмочка.

— Ну як же ти не бачиш! — урвала її Ірка.

Для неї клавіатура була схожа на багатошарове желе. Згори тоненький-тоненький, такий знайомий прошарок — сама Ірка, її безуспішна спроба за допомогою чаклунства розпитати комп’ютер. Нижче був другий, такий самий тонкий і теж знайомий шар. Ірка точно знала, що він належить Серьозі. Молодший програміст напевне торкався начальникового комп’ютера. А далі — густий, немов кисіль, ішов основний прошарок. Сама не розуміючи чому, Ірка була абсолютно переконана, що це слід зниклого компаньйона. І цей слід був скрізь! Він, неначе скло, вкривав стіл, схожий на товсту подушку, лежав на кріслі, ховався по кутках кабінету, струменів уздовж підвіконня, тягнувся по стінах і зникав під дверима. Він був сильний і свіжий. Ірка закрутилася від збудження, слабко поскиглюючи й чомусь вводячи Тетянку й Богдана в повний ступор.

— Компаньйон! Він тут, тут і там! Він тут скрізь був! І пішов за двері! — уривчасто промовила Ірка.

— Нічого не бачу! — дивлячись на подругу широко розплющеними очима, пробелькотіла Тетянка.

І тут Ірка зрозуміла, що такий виразний слід вона теж не бачить. І не чує. Вона сприймає його якось інакше, хоча зовсім не може збагнути, як саме. Але це не має значення. Головне, що слід усе-таки є, а отже, по ньому можна йти.

— Друзі, не знаю, як я це відчуваю, але наш компаньйон-утікач залишив за собою дуже чіткий слід. Треба подивитися, куди він тягнеться, а раптом хоч щось зрозуміємо, — швидко пояснила Ірка й поспішила до дверей. — Ну, чого поставали, ходімо швидше! — крикнула вона на друзів, котрі трохи завагалися.

— Ти що, і до коридору так вийдеш? — із зніяковілим смішком спитала її Тетянка.

Ірка опустила голову, оцінюючи свій вигляд, а потім зазирнула сама собі через плече.

— Я що, погано вдягнена? — невдоволено поцікавилась вона. — Так би й сказала відразу, коли з дому виходили!

— Ти нормально вдягнена, — переконливо відповіла Тетянка. — Тільки от розумієш… Ти на чотирьох ходиш.

Ірка ще раз уважно