Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

думаю те, шо кажу, — відрубав Пацан. — Не квакай, ти, сраний жук, я сам тобі все скажу. Він ноусить чорний комбінезон, а ше має льотні оукуляри. Як у кіні з Джоном Вейном про Другу світову[27]. Такі окасті оукуляри, шо й пики не видно, йоптить. Страшний хрінопизд, агась?

— Ага, — підтакнув Сміттєбак і сьорбнув теплого пива.

У голові вже починало шуміти.

Пацан згорбився над помаранчевим кермом і почав удавати льотчика-винищувача в повітряному бою — певне, того, якого зіграв Джон Вейн. Двійка-купе загрозливо заметалася від одного краю дороги до іншого, імітуючи піке й кульбіти літака.

— Бві-і-і-іу-у-у-у… та-та-та-та-та… бищ-бищ-бищ-бищ… з’їж, йобаний фриц… Кап’тан! Бандити прямо по курсу!.. Шо рота роззявив? «Вулканами» їх гаси! Такка… такка… такка-такка-такка! Поцілили, сер! Усе чисто… Га-ВУ-У-УҐА! Дайте дорогу, пацани! Га-ВУ-У-У-У-УҐА!

Поки він отак фантазував, вираз його обличчя лишався тим самим — ніяким. І коли він крутнув кермо, повернувши машину на праву смугу, із зачіски не вибився жоден напомаджений волосок. Серце Чувака-Сміттєбака важко гупало в грудях. Тіло вкрилося тонкою плівкою поту. Він сьорбнув пива. Йому захотілося пі-пі.

— Та він мене не ляка, — сказав Пацан, наче й не полишав теми. — Хуй там. Він у нас міцний кокос, та Пацан розколював і не такі горішки. Пельку заткаю та розстріляю, як казав Бос[28]. Віриш у цю хуйню-муйню?

— Аякже, — озвався Сміттєбак.

— Хаваєш Боса?

— Аякже, — кивнув Сміттєбак, хоча й не мав жодного уявлення, що то за Бос.

— Бля, та Боса не хавають тільки йолопи. Слухай, знаєш, шо я зроблю?

— Поїдеш на захід? — насмілився сказати Чувак-Сміттєбак — наче безпечне припущення.

— Після того як туди доберусь, — нетерпляче відмахнувся Пацан. — Після того. Знаєш, шо я тоді зроблю?

— Ні. Що?

— Заляжу на певну часину. Прозондую ситуацію. Січеш цю хуйню-муйню?

— Атож, — сказав Сміттєбак.

— Хуяк — ще б пак! Не квакай, я сам тобі все скажу. Прозондую ситуацію. Прозондую оте цабе. А тоді…

Пацан замовчав, замислено дивлячись на дорогу.

— А що тоді? — обережно підштовхнув його Сміттєбак.

— Пристрелю, як собаку. Відправлю його на поворот мерця[29]. Відправлю на пенсію до Ранчо «кадилаків»[30]. Віриш чи нє?

— Та да.

— Копну його з трону і сам туди сяду, — самовпевнено сказав Пацан. — Заберу в нього кермо й закопаю на їбучому Ранчо. Тримайся мене, Сміттєбаче, чи як там ти ся кличеш. Фатить з нас свинини з квасолею. Зжеремо стільки курятини, шо ніхто стіко й не видів.

Двійка-купе мчала трасою, і з плетива труб виривалося намальоване полум’я. Чувак-Сміттєбак сидів на пасажирському сидінні з теплим пивом на колінах і тривогою в думках.

——

Коли Чувак-Сміттєбак перетнув межу Сіболи, знаної також як Лас-Веґас, було вже 5 серпня, і в небі зажеврів світанок. Десь на відрізку в останні п’ять миль він загубив лівий кед, і тепер, коли він спускався з’їздом з автомагістралі, його кроки звучали ось так: плюх-ТУП, плюх-ТУП, плюх-ТУП. Скидалось на ляпання спущеного колеса.

Він мало не сконав по дорозі, та сталося чудо — він ішов Стрипом[31], загаченим мертвими автівками й чималою армією трупів, більшість із яких до кісток склювали канюки. Він це зробив. Дійшов до Сіболи. Його випробовували, і він впорався.

Він побачив сотню дешевих нічних клубів. Там були вивіски з написами «ЩЕДРІ АВТОМАТИ», «ВІНЧАЛЬНА КАПЛИЧКА БЛЮБЕЛЛА» та «ОДРУЖЕННЯ ЗА 6 °CЕКУНД ТА НА ВСЕ ЖИТТЯ!» Побачив «роллс-ройс сільвер ґоуст»[32], хвіст якого стирчав із розтрощеної вітрини порнокнигарні. Побачив оголену жінку, що звисала догори ногами з ліхтарного стовпа. Побачив, як повз нього прошелестіли два газетні аркуші «Лас-Веґас сан», блимаючи заголовком: «ПОШЕСТЬ ШАЛЕНІЄ, ВАШИНГТОН МОВЧИТЬ». Побачив гігантський білборд із написом «НІЛ ДАЙМОНД! ГОТЕЛЬ АМЕРИКАНА 15 ЧЕРВНЯ — 3 °CЕРПНЯ!» На вітрині ювелірної крамниці, у якій були самі обручки, хтось вивів кривобокий заклик: «ЛАС-ВЕҐАС, ПОМРИ ЗА СВОЇ ГРІХИ!» Побачив перекинутий рояль, що лежав посеред вулиці, наче дохлий дерев’яний кінь. Його очі переповнювалися тими дивами.

Він ішов далі, і по дорозі йому почали траплятися мертві неонові вивіски — вперше за багато років світло полишило їхні трубки. «Фламінго». «Мінт». «Дюни». «Сахара». «Скляний павук». «Імперіал». Та де ж люди? Де вода?

Не усвідомлюючи, що робить, Сміттєбак дозволив ногам самим обирати шлях і звернув зі Стрипу. Голова схилилась, упершись підборіддям у груди. Він дрімав на ходу. І коли він перечепився через бордюр, упав та розквасив носа, коли звів погляд і побачив, що перед ним, — він не повірив власним очам. Кров юшила з носа й заливала його блакитну сорочку, та він цього не помічав. Йому здавалося, що він досі спить і йому все сниться.

Біла будівля здіймалася високо в пустельне небо — моноліт посеред Невади, шпиль, монумент так само неймовірний, як і Великий Сфінкс чи піраміда Хеопса. Зловісним передвістям палали вікна на східній стіні, віддзеркалюючи вогненну заграву. По боках від входу до цієї білої, наче кістка, споруди стояли дві величезні золоті піраміди. Над тентом шкірився великий бронзовий медальйон із лев’ячою мордою.

Над ним красувався так само бронзовий напис — простий і водночас дивовижний: «MGM GRAND HOTEL»[33].

Та йому впало в око дещо інше — воно стояло на квадратному скляному фундаменті між паркінгом і під’їздом до готелю. Сміттєбак вибалушив вицвілі, наполовину осліплі від нещадних сонячних променів блакитні очі, і його вдарив такий потужний оргазмічний дрож, що кілька секунд він лише тримався за голову закривавленими руками й витріщався на фонтан між розмотаних пасом еластичного бинта. З його горлянки почувся тихий стогін.

Фонтан працював. То була шикарна, інкрустована золотом конструкція з каменю та слонової кістки. Бризки забарвлювали кольорові вогні — вода робилася то бузковою, то жовтогарячою, то червоною, то зеленою. Водограй гучно шумів.

— Сібола, — промимрив Сміттєбак, зводячись на ноги.

З його носа й досі юшило.

Він пошкутильгав до фонтана. До ходи додався підстриб. Підстриб перейшов у біг, біг — у галоп, галоп — у скажений ривок. Ноги працювали, наче поршні, і подерті коліна підлітали мало не до шиї. З рота вилетіло протяжне слово, що розмотувалось і линуло до неба, мов паперове конфеті, — таке голосне, що з горішніх вікон повизирали люди (та хто їх помітив? Може, Бог чи Диявол, але точно не Чувак-Сміттєбак). У міру його наближення до фонтана слово гучнішало, видовжувалося, ставало пронизливішим, і це слово було:

— СІ-І-І-ІБОЛА-А-А-А-А-А!!!

Фінальне «а-а-а» розтягувалося й розтягувалося, ніби в тому зойку змішалися крики насолоди всіх людей, які коли-небудь жили на планеті Земля, і він обірвався лише коли Сміттєбак врізався в борт фонтана, що