Володимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

Я сказала Оберіхіфону, що покидати напризволяще тих істот, яким я, хай і в образі, в тілі Світлани, дала життя, було аморально.

— Але ж ти сама їх покинула, — відповів Оберіхіфон.

— Так, але... Я не знаю, чому це трапилося. Чому в мені, коли я була Світланою, почали виявлятися ознаки Ієрихар.

— Це не встановила навіть спеціальна комісія, хоч версій не бракувало, — зітхнув Оберіхіфон. — Люба Ієрихар, я не розумію сенсу твоїх докорів. Ти колись переконувала мене і наукову раду, що саме ти повинна брати участь в експерименті.

— Я не знала, до чого це призведе. В мені говорив учений.

— А зараз хто говорить?

— Не знаю.

То ж бо й воно, сказав Оберіхіфон. Дорікати ж мені, собі чи йому немає сенсу. Все одно через якийсь час Світлана мала померти. Перестати функціонувати. Але це мало статися лише тоді, коли та ж Іринка виросла б, за земними мірками, стала дорослою. Так що з мораллю все гаразд. До того ж маса неміонців-землян помирають значно раніше, навіть не розвинувшись як слід фізично. Від хвороб, недостатнього енергопостачання, яке там називають їжею, від нещасних випадків, отруєнь, нарешті насильницької смерті — війн і просто знищення одним індивідом іншого, притому з жахливою жорстокістю, що трапляється доволі часто. Кожного земного дня у великій кількості.

— Ця планета взагалі приречена, — сказав Оберіхіфон і запропонував ознайомитися з його доповідною запискою Вищій Глобальній Раді.

Я ознайомилася. Запитань — безліч. Головне з них — як так можливо жити? Для чого? Тим паче, що в землян-неміонців такий короткий за нашими мірками строк життя...

17 теодінта

Оберіхіфон: — Повторюю, ця планета приречена. Поведінка її жителів, надто в тій частині, де ти жила в образі Світлани, — абсурдна і аморальна.

Я: — Але ж мусить бути якесь виправдання життю тієї ж Світлани, її чоловіка, її дітей.

Оберіхіфон: — Яке? Добувати собі засоби для існування? Такою важкою працею, як у жителів того населеного пункту, в якому ти жила? Серед бруду і самознищення тим, що вони називають алкоголем, а в інших частинах Землі страшним зіллям — наркотиками...

Я: — На Землі борються з цим злом.

Оберіхіфон: — Хто? Відсоток диваків? Ця боротьба невигідна ні їхній владі, ні власникам матеріальних благ, ні тим, хто маніпулює свідомістю землян. Ця маніпуляція — скрізь і повсюди — особливо огидна. Вона негідна мислячих істот.

Я: — Вони ростуть і пізнають світ. Вони радіють йому. Захоплюються, хоч і страждають. Вони...

Оберіхіфон: — Вибач, що перебиваю. Що дає це пізнання? Індивідуальний досвід майже не відбивається на наступних поколіннях. Хто пам’ятає тих, що померли? У кращому випадку родичі... Наступні покоління, як правило, заперечують звички і напрацювання попередніх. Кожен індивід, удаючи, що працює на суспільство, обдурює інших. Розвиток... Обман собі подібних заради власного блага у них повсюдний.

Каюсь, я виключила сприйняття. Я раптом побачила себе на вулиці села, де жила. Не я, а Світлана. Назустріч мені йде мешканець села. Людина. Землянин. Чоловік. Він хитається і брудно лається. Слова я не сприймаю, але розумію, що вони брудні, страшенно брудні, огидні й образливі. Він падає. Я спиняюся і дивлюся йому в обличчя. Воно... Воно розпливається і зникає...

12 кермена

Я вже мимоволі спілкуюся зі Світланою, Світланою Ігорівною. Я знаю, що вона має, даруйте, мала досить розвинутий інтелект, як для жительки Неміони-Землі. Хоча була лише вчителькою в маленькому населеному пункті. Але ж, пригадую, її (мої?) учні в переважній більшості не сприймали інформацію, яку вона (я?) їм подавала.

«Чому це відбувалося?» — запитую я і отримую жахливу відповідь: їм це було непотрібно, як живим істотам, жителям планети Земля. Хоча ця інформація розвивала інтелект маленьких землян. «Як це могло бути?» — питаю я, але тут же розумію, що це питає Ієрихар, жителька Трамедіону, вчена, що ось-ось потрапить до сонму безсмертних.

«А що думала Світлана, Світлана Ігорівна?» — несподівано виникає запитання.

Відповіді я не знаю. Не знаю.

Тільки пригадую, що вона вперто приходила на свої уроки і розповідала, розповідала...

«Заради чого? — питаю я себе. — Що це — акт відчаю, самопожертви, байдужість до результату у поєднанні з якимось автоматизмом, чи фальшивим відчуттям обов’язку?..»

Відповіді нема. Я знаю, що переважній більшості — з кожних ста учнів як мінімум 97-98 — знання, які давала Світлана Ігорівна, не тільки не згодилися в майбутньому, а... А вони самі вважали їх непотрібними. Хіба що для оцінки.

«Це правда», — каже хтось за мене.

Може, справа у тих двох-трьох учнях? Комп’юдатіон, якому я даю завдання, проникає і в записи, які стосуються Світлани, і в мою пам’ять. Він добуває відповідь — один з учнів моєї земної подоби став журналістом, хоч і доволі посереднім, восьмеро — педагогами, але тільки одна пішла шляхом своєї вчительки. Може, справа у ній?

Я чую голос Оберіхіфона: «Тільки один з тисячі, а часто й десяти тисяч землян знає про світочів розуму, котрі розвивали прогрес на планеті. Головні наукові закони знають ще менше. Плодами вищих наук користуються одиниці. Мораль не розвивається разом із технічним прогресом. Її прояви найчастіше просто ігнорують».

А що, коли він має рацію, думаю я, та існування Неміони-Землі було би виправдане лише в одному випадку: якби жителі Землі були єдиними розумними істотами у Всесвіті. Тоді би шлях у муках, стражданнях, вбивствах, війнах, масовому обдурюванні мешканців планети один одним виглядав би як шлях, на якому є хоч якась надія, хоч якийсь сенс існування. Але ж Неміона-Земля не самотня. Вона справді аномальна. Тоді що? Чи життя самоцінне? Народитись, важко жити, тяжко добуваючи собі засоби для цього існування, померти, перестати існувати. Навіть шукати істину чи свій шлях і не знайти його... А якщо й знайти і все ж зазнати поразки?.. Або існувати, почуваючи себе ізгоєм? А втім, чи не є за своєю суттю ізгоєм будь-який житель Неміони-Землі? Кого я запитую і з ким наче дискутую?

12 кермена

Сон чи уявна розмова зі Світланою. Відповіді на її запитання.

— Як ти виглядаєш, Ієрихар?

—