Сергій Миколайович Поганий - Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

ким був Ярослав: російським чи українським правителем? А якщо ні тим, ні тим, то якою була справжня ідентичність цього історичного діяча та його підданих? Найкращий спосіб почати обговорення цих питань — це зосередитися на десятиліттях після смерті князя. Смерть Ярослава закрила певний етап в історії Київської Русі — період її консолідації — і відкрила інший, у якому вона наслідувала приклад імперії Каролінгів. Менш ніж за століття після смерті її засновника Карла Великого (814 року) ця імперія розпалася на кілька менших держав. Причини занепаду та падіння обох імперій не дуже відрізнялися. Серед них постійні проблеми престолонаслідування, боротьба в правлячій династії, зростання місцевих політичних та економічних центрів і нездатність ефективно боротися із зовнішніми загрозами та вторгненнями. Довгостроковим наслідком їх розпаду стало поступове формування держав, що їх часто розглядають як попередників сучасних націй: Франція та Німеччина у випадку з Каролінгами, Україна та Росія — у випадку з Київською Руссю.

Князь Ярослав, який таки був мудрим правителем, передбачив проблеми, що можуть спіткати його родину після його смерті. Імовірно, він згадав, яким довгим та кривавим був його власний шлях до верховної влади. Він почався 1015 року, після смерті його батька, і завершився більш ніж за 20 років, 1036 року, коли помер його брат Мстислав, з яким він змушений був ділити престол. Між цими двома смертями було багато битв та конфліктів, позначених смертями численних братів Ярослава. Двоє з них, Борис та Гліб, були позбавлені київського престолу, натомість досягнувши святості, і тепер їх шанують як князів-мучеників. Деякі історики припускають, що їхні вбивства замовив Ярослав. Так чи інакше, ближче до кінця свого життя він, вочевидь, хотів уникнути братовбивчої боротьби серед його синів.

За «Повістю минулих літ» Ярослав залишив заповіт, у якому він поділив своє царство між синами, давши кожному окреме князівство. Київський престол, що включав не лише Київську та Новгородську землі, а й верховну владу над іншими князями, мав відійти до старшого сина. Інші мали правити під його протекцією та наглядом у своїх окремих князівствах. Передбачалося, що київський престол переходитиме від старших братів до молодших, поки не помре одне покоління князів. Нове покоління започаткує новий цикл, почавши від найстаршого сина найстаршого з братів. Більшість учених висловлюють сумнів щодо справжності Ярославового заповіту, однак, хоч існував він, хоч ні, текст, що заявляє про існування такого заповіту, відображає практику, що переважала після смерті Ярослава.

Ярослав мав п’ятеро синів, які вижили, але в «заповіті» згадано чотирьох. Лише троє з них зможуть «спробувати на смак» верховну владу після смерті батька. Київський престол перейшов до старшого брата Ізяслава, але він розділив владу з двома братами, які княжили в Чернігові та Переяславі — двох містах неподалік від Києва. Разом вони утворили неформальний тріумвірат, рішення якого були майже обов’язковими для решти Рюриковичів — київської правлячої династії, що вела свій родовід від легендарного Рюрика, але згодом звелася до Ярославичів — нащадків Ярослава Мудрого. Тріумвіри впоралися з претендентами на їхню владу, заарештувавши одного з братів, який правив Полоцьком, і кинувши його до в’язниці у Києві. Їхні столиці стали центрами території, яку руські літописи називають Руською землею.

Цей термін не був абсолютно новим. Він з’явився у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона і, таким чином, може бути віднесений до часів Ярослава Мудрого. Але досяг він піку популярності наприкінці XI — на початку XII століття, коли тріумвіри вже зійшли зі сцени, а їхні сини та племінники зводили рахунки між різними гілками династії, одночасно відбиваючи агресію з півдня. Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, зробив неабияку кар’єру, проявляючи відданість Руській землі. Син одного з тріумвірів, він княжив у Переяславській землі, величезній території, що простягалася від степового прикордоння на півдні до північно-східних лісів навколо Москви, населених бунтівним плем’ям в’ятичів.

Але головною проблемою Мономаха були не в’ятичі, які опиралися християнізації, а іноді й убивали ченців-місіонерів, а збільшення активності кочовиків на півдні князівства. У той момент, коли руські князі змогли зупинити печенігів (Ярослав розбив їх 1036 року), на кордонах Київської держави з’явилися нові, більш агресивні племена. Це були половці, або кумани, і до кінця XI століття вони вже контролювали чималу частину євразійського степу — від Іртиша на сході до Дунаю на заході. Руські князі були не в змозі самостійно, без підтримки інших членів династії, здолати половців. Їм потрібно було об’єднати свої сили, і ніхто не наполягав на цьому більше, ніж переяславський князь Володимир Мономах, якому літописець приписує організацію низки успішних походів проти половців.

Володимир Мономах, великий проповідник ідеї єдності Русі, ініціював реформу системи успадкування престолу. На з’їзді, організованому за допомогою Мономаха в місті Любечі 1097 року, князі вирішили позбутися удільно-лествичної (сеньйоральної) системи успадкування, запровадженої Ярославом Мудрим. Було вирішено, що замість того, щоб сини та онуки тріумвірів мінялися на князівських престолах, кожен буде правити у власному володінні. Лише нащадки Ізяслава, старшого сина Ярослава, будуть успадковувати київський престол. Але ця система не змогла працювати на практиці. Нових правил не дотримувався ні сам Мономах, коли домігся київського престолу 1113 року, ні його наступники. Менш ніж за 40 років, між 1132 та 1169 роками, у столиці змінилося принаймні 18 правителів — учетверо більше, ніж за всю попередню історію Київської держави.

Більшість нових князів з’явилася в Києві в результаті переворотів або ворожих вторгнень. Здавалося, кожен хотів володіти Києвом, і ті, хто мав шанси, випробовували долю. Проте 1169 року цю модель було порушено. Тоді військо Андрія Боголюбського, одного з наймогутніших та амбітних руських князів, який правив Володимиро-Суздальським князівством, захопило Київ. Андрій навіть не зробив цього сам, а відправив воювати свого сина. Захопивши місто, переможці грабували його кілька днів поспіль. Князь відмовився переїздити до Києва й закладати там свою столицю.

Вибір, зроблений Андрієм Боголюбським на користь власної столиці на Клязьмі, відобразив зміни, що відбулися у XII столітті в політиці, економіці та суспільстві Русі. Основні князівства на периферії київських земель наростили свою силу та багатство в той час, коли в Києві та Середньому Подніпров’ї точилася постійна внутрішня боротьба. Галицьке князівство в передгір’ях Карпат займалося торгівлею з Балканами вздовж Дунаю, що відбувалася з благословення Константинополя. Князі більше не потребували шляху Дніпром задля процвітання. У Володимиро-Суздальському князівстві Андрій Боголюбський успішно кинув виклик булгарам, які контролювали волзьку торгівлю. Новгород на північному заході збагачувався через торгівлю на Балтиці. Торговий шлях на Дніпрі через Київ ще існував, і обсяги торгівлі