Світлана Талан - Розколоте небо

– Так, – кивнула Ольга.

– І податки, хоч як тяжко було, ми всі сплатили. І цього мало?! Візьми своє та віддай комусь? Кому?

– Дурнуватому Пантьосі та моїм сусідам, що навпроти, – кивнув Павло Серафимович у бік садиби Пєтухових.

– Я ніч не спав, усе передумав, – сказав Гордій, коли стихло обурення. – Свою думку я озвучу після слова старшого брата. Павло, ти у нас за батька, тобі й слово. Що будемо робити?

За столом запала тиша. На Павла Серафимовича дивилися допитливі очі рідних. Він чекав на цю мить, знав, що від його думки багато чого залежить. Та чи міг він розпорядитися їхніми долями? Чи мав на це право? Павло Серафимович поклав дерев’яну ложку на стіл, поважно провів рукою по сивій бороді.

– Мої любі, – сказав він, зітхнувши. – Кожен з нас будував своє майбутнє тяжкою працею, не даючи спочинку ані собі, ані жінкам, ані дітям. Хотілося жити по-людськи, щоб ноги – в теплі, на полі – гарні врожаї, а на столі завжди був хліб. Гадалося, що так і буде, що далі буде життя ще кращим, а нашим дітям, чи бодай онукам, буде хоча б трішки жити легше, ніж нам. Зараз мені хотілося б застигнути в сучасності, як кістка у холодці, але… Не буде завтра, як є сьогодні. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поїдуть туди, звідки приїхали. Хотілося б, дуже хотілося б, але розумію, що такого не буде. Вони не відступляться. І суспільне господарство вони організують, як роблять це повсюди у країні. Вони ні перед чим не зупиняться, підуть по головах, по наших трупах, але організують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмію заглядати у майбутнє. Я не можу навіть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам і нашим господарствам дадуть спокій. Але… – Павло Серафимович знову тяжко зітхнув, стис кулаки та продовжив: – Я не виключаю варіант, коли вони прийдуть до нас і відберуть усе силою.

– Ой! – зойкнула його дружина.

Жінка піднесла край хустинки до очей, бо зарясніли непрохані сльози. 

– Як так можна? – заговорила вона. – Ті поля политі не лише нашим потом. Я діточок народжувала посеред жита, навіть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерізала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дівчаток поховала під ґанком, бо не встигла ще й охрестити. Ті невинні душі світу білого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все моє, все нажите можуть відібрати?! Чи на них Бога немає?! Я, жінка, втрутилася у вашу чоловічу розмову, бо не могла змовчати, – сказала вона вже спокійніше. – Вирішуйте самі, що робити, а я своє слово скажу: свого я нікому не віддам! Помру, а не віддам! Ось вам хрест, – жінка перехрестилась.

– Твоя думка, Павле, – знову звернувся до брата Гордій.

– Не можу я нав’язувати свою думку, – сказав він те, до чого вів розмову. – Вибачте, але не можу.

– Ти ж завжди нам давав слушні поради, – зауважив Гордій.

– Так, давав, коли знав, що робити. Зараз я боюсь помилитися. Зрозумійте, вирішується подальша доля не лише родини Чорножукових, а й кожної сім’ї окремо. Гадаю, що кожен з вас для себе вже прийняв якесь рішення. Я хочу почути вашу думку. Гордію, у тебе близнюки восьми років. Тобі вирішувати їхню долю.

– Якщо хочете почути мою думку, – сказав Гордій, – то ми з жінкою одностайні. Ми вирішили так само, як і Надія: помремо, але свого нікому не оддамо.

– Ну, помирати вам іще рано, – мовив Павло Серафимович. – Діточок треба на ноги поставити, а потім уже й помирати. А ти, Федю, що скажеш?

– Ми, Чорножукови, згодні поділитися з ближнім, але задарма віддати – зась! У нас дітей нема, тож втрачати нічого. Ми теж вирішили не вступати до колгоспу.

– Та-а-а-к! – протягнув Павло Серафимович і зупинив погляд на Іванові.

– Я… Я не знаю, – затинаючись, почав Іван.

– І нам нема чого робити в тому колгоспі! – відповіла за нього дружина.

– А чому ти за всіх розписуєшся?! – аж підскочив на місці розчервонілий Іван. – Хата чия? Моя й моїх батьків! Город та поле чиї? А худоба?

– Мені батько теж гарний шмат землі дав у придане, – зауважила Ольга. – І добро дбали разом. Я не працювала, чи що? Якщо я невістка, то, виходить, мого нічого там немає?!

– Я так не сказав, – мовив уже спокійно Іван та витер хусточкою спітнілого чола. – Але є ще й мати та батько. Мені потрібно з ними порадитися.

– А своя голова є на плечах? – Ольга штовхнула Івана ліктем у бік. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тільки дітей робити вмієш?

– А про кого я дбаю? Про дітей, про батьків, ось про тебе, – Іван замовк. Він потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рішення без батьків.

– Зрозуміло, – Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.

– Хочете почути мою думку? – посміхнувся Михайло. – Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!

– Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. – Ти лекцію нам прийшов читати?! – гримів голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?

– А що я таке сказав? Те, що ви всі – пережитки минулого? Так воно і є!

– Шмаркач! – закричав Павло Серафимович. – Ми всі горбатилися, щоб тобі хату збудувати, щоб жив по-людськи, і тепер ми погані? Може, ще скажеш, що на моїй землі повинні ледацюги працювати?

– Бідні люди, які теж хочуть їсти, – парирував Михайло.

– Хто працює з ранку до вечора, той ніколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаєш, – майже спокійно сказав батько. – І все-таки, твоя думка.

– А я піду в колгосп, – сказав Михайло й якось нахабнувато посміхнувся. Мати не витримала. Щоб