Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 11

Від Буревія (продовження)

Ми опинились у коридорі із дверима обабіч. На кожному із них був свій номер. На стінах висіли портрети відомих історичних постатей. Жодного із них я не впізнав.

— Ось. Номер вісім, — чоловік спинився і простягнув мені ключ. — Якщо забажаєте щось — у кімнаті є телефон для зв’язку. Телефонуйте, коли завгодно — я практично не сплю.

— Дякуємо, — сказали ми в один голос.

Чоловік відступив назад, а потім затримався і легенько вклонився:

— Ласкаво прошу у готель Рубікон. Відпочивайте.

Він рушив геть. Я вставив ключ у замкову щілину і повернув. Двері піддались і відчинились. У готельному номері панувала темрява, але одразу на стіні виднівся вимикач. Я увімкнув світло, і ми ступили всередину. Тут було дві кімнати. Я полегшено видихнув: диван для мене, ліжко — для неї.

Всі меблі у приміщенні виглядали старомодно, але наче щойно виготовлені. Мою увагу привернуло дзеркало, що висіло у кутку. Я вирішив роззутись і підійти до нього. Із дзеркала на мене поглянув немолодий чоловік із нахмуреним, суворим обличчям. Легка щетина і вузькі прорізи очей — ось, що додавало мені певної кінематографічності.

— Про що ти думаєш? — запитала Самса, зачиняючи двері номеру.

Якусь мить я міркував. Що я міг сказати?

— Ти думаєш, оскільки я був тут уже сотні разів, то розумію, що сталося? — запитав я.

— Думаю, ти точно знаєш більше, ніж жінка, котра тут вперше.

— Справедливо... Кожен раз, коли я потрапляв у Тур’ю, я намагався знайти у цьому сенс. Першого разу я думав, що це своєрідний кінець. Що я вирвався із безкінечного кола перероджень. Що перейшов на наступний етап існування. Але ні — цього не сталося. Після якогось періоду мандрів по Тур’ї, я знову опинився у іншому житті. Мені не було у кого запитати поради — всі мандрівні душі белькотіли одні й ті самі нісенітниці. І, схоже, що я був найстаршим серед них.

— Ти найстарша душа? — вона здивовано відкрила рота.

— Самса, я втратив лік життям, котрі пізнав. Їх було… сотні.

— Господи… І ти всі пам’ятаєш?

Я поморщився — на це питання точно не відповіси.

— Я пам’ятаю достатньо. Достатньо багато, щоб відчувати їхній тягар на собі. Адже краще не пам’ятати, правда?

Вона також роззулась і втомлено сіла на диван.

— То… ти бачив раніше щось подібне? Війну? Чи… богів у машині?

Я похитав головою:

— Навіть не знав, що той бармен… що він якийсь особливий. Хоча це можна було припустити — він був у всіх місцях, де зустрічались мандрівники. Завжди однаковий на вигляд.

— Думаєш, ми здатні зупинити кінець світу? — вона із якоюсь дивною надією поглянула на мене.

Невже Самса думала про те, що й я? Що це завдання покликане звільнити нас? Звільнити від прокляття перероджень. Від закляття проживати не свої життя.

— Не знаю. Навіть якщо нам будуть допомагати всі боги світу — не знаю.

Я також сів на диван — із іншого кінця.

— Інколи мені здається, що ми прокляті, — замислено промовив я те, що було на душі. — Але хто нас прокляв і чому — я навіть не уявляю. Навіть не уявляю, чому світ такий і яким законам він підкоряється. І як багато ми здатні знати про нього?

Вона мимоволі торкнулась свого зібраного і щільно заправленого волосся.

— Мені здається за всім має стояти… чиясь добра воля. Як би не було, повинно бути щось хороше, що керує… світом.

Вона знову із прихованою надією поглянула на мене, і мені чомусь страшенно захотілось її розрадити. Підтвердити, що все буде добре, що у цієї історії буде хороший кінець. Можливо, варто було їй збрехати і вигадати, що я давно уже готувався до цього завдання? Що я знаю, що роблю чи що нас чекає.

— Стриба назвав нас воїном і цілителькою, — промовила вона. — Ти — воїн?

— Це та суть, котра мене переслідує у всіх життях. Я завжди так чи інакше пов'язаний із цією... роллю.

— Що ж, тоді я у безпеці, воїне, — вона втомлено усміхнулась і підвелась. — Мені треба у душ. Я відчуваю, що весь бруд дороги зібрався на мені.

Відчуваєш бруд?

Я рвучко підвівся і ступив крок до жінки — Самса сахнулась.

— Вибач, — підняв я руки вгору, але опісля простягнув одну до неї. — Візьми, будь ласка, мою руку.

Вона глянула на мене із тінню підозри, проте простягнула у відповідь свою руку. Ми торкнулись одне одного. Її шкіра була ніжна. Її пальці тонкі і чутливі. Я трошки наблизився, і Самса нахмурено глянула на мене. У її погляді було так багато.

— Бур? Ти що?..

Нарешті, я відчув її запах. Людський, тілесний запах.

— Самса, ми більше не у Тур’ї.

— Що?

— Ми відчуваємо тіло. Дотики, піт, запах, холод… Ми більше не у Тур’ї.

По шкірі пробігли мурашки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍