Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 9

Настрій у мене був огидний. Ще зранку все пішло шкереберть. Ліам, як завжди, розігрував із себе царя світу, вимагаючи пояснень: чому саме цей спортзал, чому не потренуватися вдома, під наглядом «рідної охорони».

Він щось кричав, звинувачував, але я перестала слухати ще на другій хвилині його тиради. Я втомилася бути зручною. Тому вперто зробила по-своєму. Вперше за довгий час. Навіть коли Ліам розлютився так, що ледве не перекинув стілець, я тільки байдуже знизала плечима і мовчки зібралася.

На мені була чорна спортивна форма, зручні кросівки й… свобода у кожному русі. Навіть, якщо поки що, це ілюзія.

Охорона, звісно, не відступала ані на крок, але я була готова до цього.

На рецепції мене зустріли посмішкою й бездоганною ввічливістю. Щось промовили про персональне бронювання залу, і я ледве приховала здивування.

Мене провели до жіночої роздягальні. Там я нарешті зітхнула вільно: без зайвих очей, без зайвих слів. Швидко переодягнувшись у лосини й рожевий топ, я поправила волосся у високий хвіст і вийшла у головний зал.

Порожньо. Тиша розливалася густою хвилею. Навіть кондиціонери працювали майже беззвучно.

І тільки один чоловік був тут. Він стояв спиною до мене й методично гамселив грушу. Кожен його удар розрізав повітря, розбивав тишу на тріщини.

Чорні шорти. Чорна футболка, що обтягує широкі плечі.  Бейсболка, що приховувала обличчя, залишаючи тільки силует і... енергію. Грубу.  Важку. Ту, що обпікає навіть здалеку.

Я відвела очі, намагаючись приховати тремтіння в пальцях.

Пройшла до бігових доріжок. Повільно почала крокувати, розминаючись.  Але кожною клітиною шкіри відчувала: я не одна.

Дрейк був тут.  Можливо, не дивився прямо зараз. Але його присутність обплітала залу тугими нитками. Я продовжувала ходити, вдаючи, що нічого не помічаю. Та всередині все вже давно кричало одне й те саме.

Він поруч.

***

Груша беззвучно гойдається під моїми ударами. Руки працюють на автоматі. М'язи напружені, розігріті. Розум холодний, точний, як завжди.

І тут вона заходить. Тиха. Обережна.

Я спиною відчуваю кожен її крок. Повільні, вагомі рухи. Наче кожен сантиметр простору навколо неї наповнюється особливим зарядом.

Сакура.

Куточком ока встигаю вловити, як вона стає на бігову доріжку.  Рухи граційні, плавні, наче вона не просто ходить, а танцює над цим чортовим механізмом.

Її тіло підтягнуте, легке, кожен вигин, кожна лінія – витончене втілення спокуси, якої вона сама, здається, ще до кінця не усвідомлює.

Я б'ю ще кілька разів, зриваю напругу, що наростає під шкірою, потім повільно опускаю руки. Підіймаю голову до камери на стелі. Киваю. 

Все. Тепер ми самі. Жодних очей. Жодних свідків. Тільки вона. І я.

Повільно, майже ледве помітно, рушаю в її бік. Крок за кроком. Мов хижак. Мов тінь її страху й бажання водночас.

Сакура відчуває мене. Я бачу, як її спина ледь напружується. Як вона підсвідомо прискорює крок на доріжці, наче намагається втекти… Але залишає себе на відстані витягнутої руки.

Я наближаюся ще. Зупиняюся так близько, що між нами лишається тільки повітря, гаряче, як перед грозою.

— Дивно, — мої слова лунають низько, розтягнуто. — Я замовляв порожній зал. Без відвідувачів.

Сакура обертає до мене голову. Її щоки рум'яняться від фізичного навантаження… чи, може, від мого тону. Її очі великі, блискучі, повні напруги й чогось такого, що пахне забороною.

— Але, видно, я отримав щось краще, — хрипко додаю я, ковзаючи поглядом по її обличчю, шиї, плечах…

Кожен її подих лягає мені на шкіру. Вона ковтає повітря. Її пальці на панелі бігової доріжки тремтять.

— Якщо хочеш, можеш залишитися, — кидаю я їй ще один випробувальний погляд. — Але правила тут мої.

Тиша розтягується між нами, туга, натягнута, готова луснути від найменшого руху. Сакура не відповідає. Просто стоїть.  Дивиться на мене.

***

Повітря навколо стало важким. В'язким. Насиченим його присутністю.

Я стояла на біговій доріжці, серце билося десь у горлі,  а ноги немов приросли до землі. Дрейк. Такий близький, що я чула кожен його подих. Кожен рух. Кожну думку, яка пульсувала в ньому темним вогнем.

— То що, красуне? — його голос обгортав мене з голови до п'ят. — Залишишся? Чи тікатимеш назад до свого законного чоловіка?

Його губи кривилися у хижій посмішці. А очі…  Очі ковзали по мені так, ніби я вже належала йому.

Я вдихнула на повні груди, стиснула руки в кулаки, щоб придушити тремтіння.

— Я... — почала й зупинилася. Зібралася з думками. — Я залишуся.

Вперше за довгий час я сказала це сама собі.  Без наказу.  Без страху.

Дрейк розпрямив плечі. Його обличчя прояснилося небезпечною зацікавленістю.

— Смілива дівчинка, — прошепотів він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍