Зірка Захаровна Мензатюк - Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк

- Добрий день, - ніяковіючи, пролепетала Галя.

- Доброго здоров’я, - відповіла Сабіна й раптом запропонувала: - Галю, якщо хочеш, сідай біля мене. Василинки не буде, бо вона захворіла.

Галя слухняно сіла на Василинчине місце. Не посміла вона заперечити, хоча воліла б сісти за свою парту, поряд із Сашком Гнатенком. Краще вже він, ніж Сабіна, яка певно ж почне випитувати, через що та чому Галя пішла жебракувати.

Проте Сабіна не випитувала. Вона мовчки дивилася, як Галя діставала з рюкзака зошит, підручник, ручку, а далі, подумавши, вийняла ще й олівці та лінійку.

- Галю, - врешті тихенько окликнула її. Таки, значить, не втерпіла.

Галя порпалася в рюкзачку, вдаючи, що не почула. Але Сабіна схилилася до неї, ледь не торкаючись лобом.

- Мій тато каже, що твої батьки можуть узяти кредит у банку. Тато порадить їм, як його вигідніше оформити, - майже пошепки повідомила вона і ще тихше додала: - Я розповіла йому тільки про те, що вам украй потрібні гроші.

Галя ошелешено втупилася в однокласницю. В душі їй щось болісно заскімлило. Як усе просто! Кредит. У банку. Ось і вихід із їхньої скрути. А вона, дурепа...

- Багато людей користуються кредитом. Твої батьки поступово його виплатять, - неправильно зрозуміла її мовчання Сабіна. - Це зовсім не страшно.

- Д-дякую, - насилу видавила з себе Галя.

- Нема за що.

Сабіна замовкла, хоч мовчати їй явно не хотілося.

- Ти дуже любиш свого братика, - обізвалася вона через хвилинку. - Добре мати братика, правда?

- З ним багато клопоту, - знизала плечима Галя.

- З Готфреєм-Ненсом теж.

Готфрей-Ненс - то Сабінин кіт, про нього знали всі у класі. Красень-кіт, перська шиншила, неймовірно пухнастий, неймовірно розумний, досконало чистої породи, у нього медалі ледь не з кожної виставки.

- Степанчик часто робить шкоду.

- Готфрей-Ненс також. Але ж це не те саме.

- Не те, - погодилася Галя. - Раніше я заздрила дівчаткам, у яких немає менших братиків. Думала, що їм краще. Стаканчика треба глядіти, з ним треба гуляти, йому треба читати казки - уявляєш, двадцятий раз читати про котика й півника?

Галі згадалося, як братик слухав, коли вона читала: не зводив з неї круглих, мов ґудзики, синіх оченят, радісно повторював за нею, не вимовляючи “р”, ще й у долоньки сплескував: “Цок! Та в лобок! Та в писану толбу!”

- Тепер я б читала йому хоч і всоте, - додала вона, зітхнувши.

- Ти його дуже любиш, - повторила Сабіна. - А в мене ні сестри, ні брата. Тільки кіт. Але ж воно не те.

Продзвенів дзвоник, почався урок, проте Галя знову дивилася на дошку, як баран на нові ворота. Дивилася й не бачила, що там писала вчителька. Думала геть про інше. Про... Сабіну. Ти бач, як буває? Таж Сабіна - найкрутіша в класі дівчинка, яка всіма верховодить, їй хіба лиш пташиного молока бракувало. Не цукерок з такою назвою, бо цукерки для неї - не проблема. А виявляється, що в сіренької, як горобчик, Галі було те, чого не мала Сабіна. Братик! Кумедний, незграбний, як ведмежа, шкодливий і такий безмежно любий, що серце щеміло від ніжності.

- А зараз, діти, - голос Катерини Петрівни досяг найвищих нот, - ми напишемо невеличку самостійну роботу. Складіть текст з однорідними членами речення. Галю Супрун, це й тебе стосується.

Галя спробувала прогнати сторонні думки.

Отже, текст. Однорідні члени речення. Але братик не йшов їй з гадки, тож вона написала таке:

“Тато, мама, я і Степан відпочивали на Десні. Десна швидка і глибока. Ми гралися, купалися, бігали, пустували. Мама варила на вогнищі чай і козацький куліш.”

Здавши зошит, Галя вийшла в коридор. і знову поруч з нею опинилася Сабіна. Здавалося, що вона придивлялася до Галі, мов до дивної цікавинки. Дівчатка підійшли до вікна, за яким хмарилося, супилося темно-сіре небо - надворі знову плющав дощ. Цього року не весна, а суцільна мокротеча.

- Ти написала гарні речення. Тобі подобається відпочивати на Десні? - спитала Сабіна, ніби знічев’я.

- Так. Ми знаємо хороше місце, - відповіла Галя. - Автобусом добираємося до Рудні - це таке село над Десною. Тоді трошки пройти, і можна розкладати намет.

- І що ви там робите?

Галя здивовано глянула на Сабіну.

- Нічого не робимо. Тобто кожен робить, що хоче. Ну, треба хмиз на вогнище назбирати, але це вже коли варимо вечерю. А до того - хоч на голові ходи. Тато читає книжки, мама засмагає, а ми зі Стаканчиком бігаємо й верещимо, як недорізані. Або вимащуємося мулом, як чорти, по самі очі, а тоді мокнемо в річці, поки не відмиємося.

- А вечеря? Ви варите її на вогнищі?

- Так, бо на чому ж іще? Тато підвішує над вогнем казанок, і так варимо. По-туристськи.

Сабіна усміхнулася, її смагляве личко стало мрійливим і лагідним.

- Я на Десні ніколи не відпочивала, - сказала вона. - Знаєш, усі вважають, що Італія - це щось надзвичайне. А в ній, якщо чесно, нічого особливого нема. Ну, музеї там різні, церкви. Страшенно багато картин. Всілякі там художники, Рембрандт, Ботічеллі... Але коли ходиш день при дні по музеях... На картини вже просто не хочеться дивитися.

Галя не вірила власним вухам. Невже таке можливе? Щоб набридли славетні музеї? Але ж Сабіна не брехатиме.

- А потім обід у ресторані, - продовжувала та, - і знов сиди й поводься чемно, інакше тато сердиться, бо йому соромно за моє виховання. Ще й подадуть тобі чорне ризото, і ти мусиш його їсти й не кривитися.

- Чорне... що? - перепитала Галя.

- Рис із каракатицею, це таке морське створіння. Взагалі-то коли звикнеш, чорне ризото доволі смачне. Але коли вперше бачиш абсолютно чорний рис, а в ньому якісь щупальця, то їсти його не дуже хочеться.

Галя спробувала уявити чорний рис з каракатицею, - брр, навіть слово якесь жахливе, мовби й воно зі щупальцями.

- Ні, ти не думай, - Сабіна спохопилася, що надто згустила барви. - Італія - цікава країна. Особливо Венеція з її каналами. Такого не побачиш більше ніде. Але, розумієш, коли батьки починають сваритися, бо ми з мамою загубилися, а потім татові здалося, ніби гондольєр залицявся до мами...

Галя розуміюче кивнула головою. Коли батьки сваряться - це