Джоан Харріс - Шоколад

маленьку кондитерську на околиці Ніцци. Тепер він мешкає в Марселі – імпортує натуральне терте какао прямо з Південної Америки й на своїй фабриці переробляє його на різні сорти шоколаду.

Я використовую сировину найвищої якості – брикети шоколадної глазурі, розміром трохи більші, ніж звичайна цеглина, усіх трьох видів: чорну, молочну й білу. З однією доставкою я одержую по ящику кожного із цих видів. Шоколад неодмінно слід покришити. Деякі кондитери купують не брикети, а шоколадну масу, але я люблю готувати суміш власноруч. Метушня з неопрацьованими тьмяними блоками шоколадної поливи дарує мені безмежну насолоду. Мені подобається подрібнювати їх вручну – я ніколи не користуюся електричними міксерами, – зсипаючи здрібнену масу у великі керамічні чани, потім плавити її, помішуючи й старанно вимірюючи температуру спеціальним термометром по завершенню чергової фази трудомісткої роботи, поки не стає зрозуміло, що суміш достатньо тепла.

Є щось магічне в процесі перетворення шоколадної сировини на «золото дурнів», що хвилює уяву простих смертних. Можливо, навіть моя мати оцінила б мою працю. Працюючи, я дихаю на повні груди й ні про що не думаю. Вікна розчинені навстіж, гуляють протяги. На кухні було б холодно, якби не жар, що підіймається від печей і мідних чанів, якби не гарячі випари талої шоколадної глазурі. У ніс б’є дурман, п’янить суміш запахів шоколаду, ванілі, розпечених казанів і кориці – терпкий грубуватий дух Америки, гострий смолистий аромат тропічних лісів. Отак я тепер подорожую. Як ацтеки у своїх священних ритуалах. Мексика, Венесуела, Колумбія. Двір Монтесуми. Кортес і Колумб. Їжа богів, що бульбашиться і піниться в ритуальних чашах. Гіркий еліксир життя.

Можливо, саме це почуває Рейно в моїй крамничці – дух далеких часів, коли світ був обителлю варварів, дикунів. Какао-бобам поклонялися ще до пришестя Христа – до того, як народився у Вифлеємі Адоніс і був принесений у жертву на Великдень Осіріс. Їм приписувалися магічні властивості. Напій з них потягували на сходах жертовних храмів; вони дарували несамовите блаженство, вкидали в шалений екстаз. От чого він боїться! Розтління через задоволення, непомітного занурення плоті в глибини розгулу. Оргії ацтекського жрецтва не для нього. І все-таки у випарах талого шоколаду починає щось проступати – якесь видіння, як сказала б моя мати, – димчастий палець усвідомлення, що вказує… вказує…

Є! На мить я майже схопила його. Рівна поверхня, що парувала, зарябіла, утворюючи якийсь візерунок. Потім ще один – неясний, тонкий, як павутинка, він проступає лише частково… На мить я майже побачила відповідь, таємницю, яку він приховує – навіть від себе – ретельно, зі страхаючою ощадливістю, ключ, який дасть хід усім нам, запустить увесь механізм.

Ворожити на шоколаді важко. Видіння розпливаються, клубочаться в парі, що туманить мозок. І я – не моя мати, яка до самої смерті зберігала настільки могутній дар віщування, що ми з нею в паніці бігли, немов божевільні, ще до того, як її передчуття набували закінченої форми. І все-таки, перш ніж видіння розсіялося, мені здається, я встигла дещо розглянути – кімнату, ліжко, на якому лежить старий зі збудженими запалими очима на блідому обличчі… І вогонь. Вогонь.

Це те, що я мала побачити?

Це і є таємниця Чорного чоловіка?

Я маю дізнатися його секрет, якщо ми хочемо тут залишитися. А я й справді хочу. Будь-якою ціною.

10

19 лютого. Середа

Тиждень, mon père. Тільки й усього. Минув лише один тиждень. А здається, набагато більше. І сам не розумію, чому вона так мене бентежить, адже мені абсолютно ясно, що це за жінка. Я заходив до неї днями, намагався переконати, що не варто відчиняти крамницю у недільний ранок. Колишня пекарня перетворилася на щось неземне, повітря наситилося надзвичайними ароматами імбиру й спецій. Я намагався не дивитися на полички з солодощами – коробочки, стрічечки, бантики пастельних тонів, сріблясто-золотаві гірки зацукрованого мигдалю, зацукровані фіалки, шоколадні пелюстки троянд. Тут усе нагадує будуар – інтимна атмосфера, запах троянд і ванілі. Точно так виглядала кімната моєї матері: там були і серпанок, і кришталь, що мерехтів у приглушеному світлі, і ряди флакончиків і склянок на туалетному столику – сонм джинів, які очікують, доки хтось не врятує їх з полону. Є щось нездорове у такій рясній вишуканості. Обіцянка, недосяжна, заборонена насолода.

Вона чемно привіталася зі мною. Тепер я розглянув її пильніше. Довге чорне волосся зібране у вузол, очі неймовірно темні, начебто без зіниць. Ідеально прямі брови надають її погляду суворість, пом’якшену іронічним вигином губ. Долоні квадратні, нігті коротко обстрижені – руки професіонала. Вона не користується косметикою, і все одно в її обличчі маячить щось непристойне. Можливо, це відкритий оцінюючий погляд, незмінна іронія на вустах. До того ж вона висока, занадто висока для жінки, ми з нею майже однакові на зріст. Дивиться мені просто в очі – плечі випростані, підборіддя зухвало підняте. На ній довга спідниця вогненного кольору, тонкий чорний светр – страшне поєднання. Як змія, отруйна комаха, застереження ворогам.

А вона – мій ворог. Я одразу це відчув. Її тихий приємний голос мене не обманює. Я відчуваю її ворожість і підозріливість. Вона спеціально затягує мене до своєї крамниці, щоб посміятися з мене. Здається, начебто їй відомо щось таке, що навіть я… Утім, це нісенітниця. Що вона може знати? Що може зробити? Просто я обурений тим, що було порушено природній порядок, як сумлінний садівник обурився би, побачивши кульбабку у своєму садку. Насіння розброду сходить повсюди, mon père. Захоплює усе нові площі. Поширюється.

Я, мабуть, чогось не розумію. Але ми, ти і я, однаково не маємо права втрачати пильності. Пам’ятаєш Маро і циганів, яких ми вигнали з берегів Тана? Пам’ятаєш, скільки часу й сил пішло на це, скільки місяців марно було витрачено на скарги й письмові звертання, поки ми не взяли справу у свої руки? Пам’ятаєш мої проповіді?! Одні за одними зачинялися перед ними двері. Деякі крамарі одразу продемонстрували свідомість, одразу встали на наш бік, оскільки не забули останньої навали циган, що принесли до міста хвороби, злодійство, проституцію. А от на Нарсіса довелося натиснути: він, як завжди, готовий був запропонувати бродягам роботу на своїх полях на час літніх жнив. Але ми зрештою виселили весь табір – похмурих чоловіків, їхніх неохайних шльондр із нахабними очима, їхніх босоногих дітей із брудними язиками, їхніх худих собак. Після втечі циганів люди безкоштовно прибрали залишені ними сміття й бруд. Одне насіннячко кульбаби, mon père, і вони