Джоан Харріс - Шоколад

дитину, підлітка, дорослу, зовсім незнайому мені, якою вона неодмінно стане, і ледь не плачу від розгубленості й страху. Немов ми з нею помінялися місцями: вона – доросла, я – дитина…

Не йди, будь ласка! Що я буду робити без тебе?

Але я відпускаю її без жодного слова, забуваючи про велике бажання лишити її біля себе: я занадто гостро усвідомлюю, що вона відгородилася від мене стіною відчуження. Люди народжуються дикунами. Найбільше, на що я можу сподіватися, – це трохи ласки й видимість слухняності. Тому що в глибині душі моя дочка, як і всі діти, – маленький варвар з первісними інстинктами – неприборкана, неприручена, непередбачувана.

Увесь вечір вона мовчала. Коли я стала вкладати її спати, вона відмовилася від казки, але заснула лише за кілька годин після того, як я загасила світло у своїй спальні. Лежачи в темряві, я чула, як вона міряє кроками кімнату, час від часу вибухаючи лютими уривчастими тирадами, зверненими чи то до самої себе, чи то до Пантуфля. Слів я не могла розібрати: вона говорила занадто тихо. Пізніше, переконавшись, що вона спить, я навшпиньках пробралася до її кімнати, щоб вимкнути світло. Згорнувшись клубочком, вона лежала на краю ліжка, викинувши убік руку й так зворушливо вивернувши голову під неприродним кутом, що в мене від жалості защеміло серце. В одній долоні вона стискала маленьку пластилінову фігурку. Розправляючи простирадла, я забрала в дочки цю фігурку, щоб покласти її в коробку для іграшок. Вона ще зберігала тепло дитячої ручки, я відчувала від неї аромат початкової школи, нашептаних секретів, друкарської фарби й напівзабутих друзів.

Липка шестидюймова фігурка, старанно виліплена дитячими пальчиками. Очі й рот видряпані шпилькою, навколо пояса – червона нитка, й щось – гілки або суха трава – уткнуте в голову, позначаючи кошлате каштанове волосся… На тулубі пластилінового хлопчика видряпані букви: прямо над серцем – акуратна велика «Ж», трохи нижче, майже залазячи на неї, – «А».

Я обережно поклала фігурку на подушку поруч із голівкою дочки й вийшла, загасивши в її спальні світло. Незадовго до світанку вона забралася до мене в ліжко, як це часто робила, коли була ще зовсім малям, і я крізь дрімоту почула її шепіт: «Не гнівайся, maman. Я ніколи тебе не залишу». Від неї пахло сіллю й дитячим милом. У темряві вона міцно стискала мене у своїх теплих обіймах. Щаслива, я заколисувала її, заколисувала себе, обіймала нас обох, відчуваючи майже біль від неймовірного полегшення.

– Я люблю тебе, maman. І завжди буду любити. Не плач.

Я не плакала. Я ніколи не плачу.

Решту ночі мене переслідували важкі видіння. Я погано спала й прокинулась на світанку, відчуваючи на своєму обличчі руку Анук, а на душі – огидне панічне бажання схопити дочку в оберемок і знову кинутися в мандри. Як нам тут жити? Які ж ми дурні, що вирішили, начебто він не наздожене нас навіть у цім місті? У Чорного чоловіка безліч облич, і всі вони невблаганні, суворі й надзвичайно небезпечні. Біжи, Віано. Біжи, Анук. Забудьте про свою маленьку солоденьку мрію й біжіть.

Але ні, цього разу ми не втечемо. Ми й так уже надто віддалилися від самих себе. Анук і я. Мама і я. Надто далеко.

Цього разу я не відступлюся від своєї мрії.

9

19 лютого. Середа

Сьогодні у нас вихідний. Школа закрита, і поки Анук грає біля Маро, я зібралася одержати замовлений товар і приготувати партію ласощів на цей тиждень.

Приготуванням їжі я займаюся охоче. Кулінарне мистецтво – це те ж саме, що й чари. Я немов ворожу, вибираючи інгредієнти, змішуючи їх, подрібнюючи, заварюючи, розтовкуючи, приправляючи спеціями по рецептах із прадавніх кулінарних книг. Традиційні предмети – ступа й товкач, які мати використовувала для готування пахощів, – тепер служать більш повсякденним цілям, але й досі зберігають аромати її улюблених прянощів і запашних речовин, освячуючи своїми вишуканими запахами більш прості, плотські чудеса. Скороминущість – от що цікавить мене в них. Стільки праці, любові, мистецької майстерності вкладається у створення насолоди, яка триває всього лише мить і яку лише одиниці здатні оцінити по-справжньому. Моя мати завжди ставилася до цього мого захоплення з поблажливим презирством. Вона не вміла насолоджуватися їжею, сприймала її як втомливу необхідність, яку потрібно добувати; як додаткову плату за свободу. Я крала меню з ресторанів і з тугою дивилася на вітрини кондитерських, а шоколад уперше спробувала, мабуть, коли мені було років десять, може, більше. Мій інтерес до кулінарії не вгасав. Рецепти я знала напам’ять, зберігала їх у голові, як дорожні маршрути. Рецепти різних страв – видерті з покинутих журналів на переповнених залізничних вокзалах, вивідані у випадкових попутників, незвичайні результати моїх власних експериментів. Мати чаклуванням і ворожінням на картах прокладала маршрут нашої навіженої гонитви по Європі. Я ж орієнтувалася по смакових відчуттях – характерних знаках невиразних кордонів. Париж повнився ароматами свіжого хліба й рогаликів, Марсель – запахами буябеса[13] й смаженого часнику. Берлін мені запам’ятався свинячою рулькою з квашеною капустою й картопляним салатом, Рим – безкоштовним морозивом, яке я з’їла в малесенькому ресторанчику біля ріки. Мати, яка вічно поспішала, не зважала на особливості, усі міста для неї були однаковими, – вона жила своїми власними символами. Уже тоді ми по-різному дивилися на життя. Зрозуміло, вона навчила мене всьому, що вміла сама. Як проникати в сутність речей, розбиратися в людях, читати їхні думки й таємні бажання. Водій, який погодився підвезти нас, а потім відхилився на десять кілометрів убік від свого маршруту, щоб підкинути нас у Ліон; торговці, які відмовлялися брати з нас плату; поліцейський, котрий не звернув на нас уваги. Звичайно, нам щастило не завжди. Часом фортуна відверталася від нас із незрозумілих причин. Деяких людей неможливо зрозуміти, до них не достукатися. Як, наприклад, до Франсіса Рейно. Правда, мені завжди ставало трохи ніяково, коли нам вдавалося зіграти на струнах людської душі. Занадто вже легко це виходило. А от шоколад – інша справа. Безумовно, щоб приготувати його, необхідні певні навички. Легка рука, вправність, терпіння, яких ніколи не мала моя мати. Але процес залишається незмінним. Це надійна справа. Мені не доводиться заглядати в людські серця, щоб отримати те, чого хочу. Я просто виконую чужі бажання, роблю те, що мене просять.

Гі, мій кондитер, знає мене з давніх-давен. Ми працювали разом, коли народилася Анук, і він же допоміг мені організувати моє перше підприємство –